Він приїхав до Пули одного вітряного березневого ранку нічним автобусом з Белграда. Пішки попрямував до готелю «Скалета». Коліщата валізи видавали неприємний звук, заки він долав коротку відстань від автовокзалу до готелю, в якому чотири місяці тому провів цілий тиждень. Здавалося йому, що минув вже рік від Книжкового ярмарку й тих поневірянь містом свого дитинства. Раннього дополудня пішов до головної пошти й у віконечку рекомендованих поштових відправлень отримав листа, надісланого місяць тому.
Практику написання листів самому собі розпочав ще в гімназії. Звичка, скопійована в суверена. Щойно Югославія потрапляла в якусь кризу, Тіто звертався до трудового народу. Одного разу він це зробив у формі відкритого листа, опублікованого в усіх газетах, де сповістив про важкий період, який можна успішно подолати лише новими реформами. Згадував великі зречення заради того, щоб завтра всім було краще. Але реформи впроваджувалися так, що нічого суттєво не змінювалося. Це вистава, яку грали майже пів століття.
І його власна — теж не коротша. Вона все ще триває.
Раз на рік, перед літніми канікулами, він укладав список недоліків і помилок, робив корекції, починаючи від бажаних корисних звичок — робити ранкову гімнастику й кинути палити — і до нових стратегій щодо дівчат. Наприкінці приходила черга питань про майбутнє. Яке життя через п’ять чи десять років він вестиме? У якому місті житиме? З якою жінкою? Чи буде здоровим?
Листа клав під обкладинку навгад обраної книги. Сенс ритуалу був у тому, аби колись, у майбутньому, підсумувати пройдений шлях. Траплялося, що через десятиліття відкривав власний голос з минулого. Скільки непотрібних турбот, заблуд, страхів. Все переважно вирішувалося само собою. Констатував, що й далі перебуває на правильному шляху. Життя — попереду. Нові іграшки з Каліфорнії все ще чекають у скрині.
Сам собі третя особа.
Божевільними не стають. Божевільними народжуються. Це як з абсолютним слухом. Щомиті мати правильну інтонацію. Контролювати стан речей довкола себе. Не буває пріоритетів. Все має однакову вагу. Немає нічого важливішого.
Вимушені дії створюють тяглість. Зосередитися на дотриманні гігієни. Це слабке місце амнезії. Так перемагають у битві з деменцією. Особливо важливо захистити себе під час подорожей. Передбачити можливі несподіванки.
Почалося з аспірину й парасольки. Потім настала черга фену й сухого одягу для перевдягання. Завершилося праскою й калорифером. Ні, справа не в дивакуватості, а у тверезому розрахунку. У міжсезоння в готелях буває дуже холодно. Маленький калорифер розв’язує проблему. Тому його завжди треба мати при собі.
У минулому житті точно був німцем. Це відчув уже під час першого перебування в Мюнхені. Ніколи не почувався вільготніше, ніж тоді. Згодом, живучи в Німеччині, мав справу з такою близькою йому логікою завбачення можливих неприємностей і постійними спробами їхніх упереджень. Те мислення на крок наперед, та потреба передбачити наступну мить викликали в нього захоплення.
Перони залізничних вокзалів поділені на сектори; у кожному — табло з розкладом поїздів, що рушають з певної колії: номер, час відправлення, розташування вагонів. Пасажир, який зарезервував місце, точно знає, у котрій частині сектору зупиниться його вагон.
Лише німці вміють усе передбачати. Залюблені в інструменти. Лише через один шуруп, який колись потрібно буде закрутити, купують набір із двадцяти відкруток. Обожнюють різні пристрої, постійно їх вдосконалюють, — не важливо, чи це якась бритва, чи нове покоління невагомих валіз, чи відкривачка для консервів. Аж так перейняті знаряддям, яке полегшує життя, що в певний момент це стає нестерпним. Наприклад, машина для збирання листя. Видає нестерпні звуки, коли зі стежок і бетонних поверхонь здуває сухе листя, яке потім звалюють на купи, а тоді вантажать на візки. Той пристрій завиває гірше, ніж косарка трави.
З вікна готелю в Майнці він спостерігав за сміттярем у синьому комбінезоні, який широкою кишкою зганяв опале листя з паркінгу. На вухах у нього були шумозахисні навушники. Скидався на пілота. Ту картину він більше не міг стерти з пам’яті. Сміттяр із Майнца долучився до багатої колекції образів, які увійшли в його життя без особливого приводу. Пам’ятає їх, як годинникар Малеша пам’ятає Карделєвих охоронців у темних піджаках на серпневому сонці. Чи це спосіб вберегти голову? Рецепт неучасті в житті?
За кожним божевіллям стоїть прагнення до порядку.
Під час подорожей його колекція зазвичай приходить у рух. З пам’яті виринають образи, вихоплені мимохіть колись давно. Як отой п’яненький старий на автобусній зупинці лондонського кварталу Кемден Таун. Підійшов і попрохав десять пенні. Тут якраз прибув автобус до Патні. Поспіхом поліз у кишеню й тицьнув старому двадцятипенсову монету. Отримавши більше, ніж просив, старий відчув потребу крім звичайного «дякую» продемонструвати ще додатковий жест приязні, тож екзальтовано заявив, що маршрут 31 дуже корисний. Залишилося незрозумілим, чи корисний стосується щедрості дародавця, яку ініціював несподіваний приїзд автобусу, чи самого маршруту, який зв’язував по діагоналі два віддалені лондонські квартали.