Але перед Пулою — Ровінь. Прощаючись із Барбарою, вона обіцяла, що буде на палубі, коли підпливатимуть до нього, щоб не пропустити острів Святого Андрія, той рай сім’ї Хітеротів, де Барбара та її мама бувають дедалі частіше, і де збираються оселитися постійно; і її запрошують приєднатися до них. Згодом від стюарда дізнається, що судно пропливає далеко від берега. Єдине, що вона побачить з моря — дзвінницю ровінського кафедрального собору.
«Перед новою реєстрацією потрібно знятися з попередньої. Як і в готелі», — так сказала Барбарі при від’їзді.
Ось вона в тій мандрівці, в яку стільки разів вирушала подумки, коли на перших шпальтах, поряд із новинами з фронту, зустрічала ім'я свого рідного міста. Не спить ночами. Її переслідують картини згарищ. У напівсні привиджуються німі обличчя батька та матері. Мов примари, витають над руїнами. Коли на день її повноліття завершилася Велика війна, Лізетта склала план від’їзду до Салонік. Тим часом, завдяки Барбарі та адвокатові сім’ї Хітерот, з’ясовується, що опікуни її надурили, привласнивши дивіденди татового молодшого брата, який із жінкою та дітьми теж загинув у пожежі.
Куди вона, власне, їде? Змиритися з втратою батьків? Остаточно зруйнувати в собі Салоніки, яких уже шість років не існує? Знищити макет, з усіма його закапелками, вкарбованими в пам’яті. Виписатися з цього примарного міста. Виписатися з сім’ї.
Виписатися з неї не може. Але як прийняти її зникнення? Зникнення — це не кінець, а чорна діра. Жерло невідомого.
Та й хто у неї є? Вихованки інтернату пані Хаслінгер. Трієстські родичі-крутії. Її світ — холодні спальні, боязкі доторки, шепоти, хрипкі голоси.
Дванадцять років у безпечній мушлі дому. Віднаходить вулиці довкола, кінотеатр на площі біля універмагу «Морено», тінисті алеї Бешінарських садів. Поволі дізнається, що тато і мама — два різні світи. Він — для кого готель був усім життям, хто боявся натовпу, уникав ходити через базар, на межі втрати свідомості, у панічному страхові перед стадом. І вона — у постійному пошуку авантюри. Наче задля того, щоби настановити когось із прислуги, зникала в котрійсь із кімнат. По два-три дні її ніде не було, ні в готелі, ні вдома. І тоді увесь простір їхнього помешкання виповнювався тишею і спокоєм, мов у церкві.
Вони жили в триповерховому будинку через дорогу від готелю. З вікна своєї кімнати дівчинка Лізетта роздивляється фасад, чатує в засідці, щоб в якомусь вікні на хвильку з’явився гість чи знайоме обличчя покоївки. Іноді бачить і маму.
В їдальні — портрет Амброджо Бенедетті. У його довгій бороді ховаються безіменні предки. З маминого боку — корчмарі з Тракії, змішані греки, турки, які лише в Салоніках могли спокійно співіснувати.
Лізетта стоїть на палубі «Патраса» і дивиться на істрійський берег. Щоб рухатися далі, вона спочатку має зустрітися зі злиднями. Існує лише вона. У пам’яті береже двох осіб, завдяки яким з’явилася на світ. І той портрет Амброджо Бенедетті в салоні. І всі ті цифри в книгах готелю в комірчині за рецепцією. Ким були попередники в довгій черзі предків? Про них щось чула від трієстських родичів, які могли реконструювати сімейне дерево аж на чотири століття назад, від утечі з Іспанії, коли рід Бенедетті зупинився спочатку в Ліворні, а потім розселився Аппенінами, аж до Рима, і на другий бік, до Анкони, Венеції і Трієста.
Родичі дивувалися з її незнання. Хоча вона розуміла ладіно, так мало знала про віру предків. Потайки її називали la piccolo Turca.
Погляд з палуби пароплава на хвилі — це погляд у час минулий. В історію. У батькові листи. У Салоніки, які кипіли, мов казан. Майже через п’ять століть життя під турками греки запосіли місто. Прибувають пандури і судді з Пелопоннесу і Криту, щоб якнайшвидше його гелленізувати. Пів року по тому, в березні 1913 року, після візиту до Салонік убито короля Джорджа.
На щастя, пише тато, атентатник не мусульманин, а психічно хвора людина. Але впродовж тих кількох годин, поки не надійшло офіційне повідомлення міської влади, турецькі торговці в паніці зачиняли крамниці та ховалися до своїх будинків. Місто завмерло в очікуванні погрому мусульманської общини.
Хоча погрому не сталося, вихід турецького населення більше не зупинявся. Через рік, коли почалася світова війна, місто заполонили сербські біженці. Невдовзі виникають і воєнні табори. Салоніки стають базою союзницьких армій.