Тато пише, що місто перенаселене й тісне. Життя — ніби в коробці з-під сірників. Голці немає де впасти. Всюди вояки, авантюристи, волоцюги. Салоніки нагадують величезний готель нижчої категорії; ночівлю, до якої завертають і з якої йдуть без реєстрації.
Біля вікна інтернату пані Хаслінгер у віденському кварталі Деблінг Лізетта тремтить від подій навколо. Весь світ захитався після атентату в Сараєві. Деякі вихованки вночі покидають інтернат. День за днем надходять батькові телеграми. Посилає звістку й родич Мауро Бенедетті. З турецьким паспортом, термін дії якого закінчився, Лізетта переїжджає з Відня до Трієста. Це все ще одна країна. На залізничних станціях тиша, від якої стає моторошно. В Удіне газетярі вигукують найсвіжішу новину: «Австро-Угорщина напала на Сербію!».
Прибувши до опікунів у Трієст, Лізетта починає митарства консульствами. Завдяки зв’язкам трієстських родичів отримує португальський паспорт, який буде її єдиним чинним документом на час війни. Знайомиться з Барбарою Хітерот, і вони стають нерозлучними. А тоді в перенаселених Салоніках, в яких ніде голці впасти, проклала собі шлях іскра, нібито викликана недбалістю у французькому військовому таборі. Через кілька годин Салоніки охопило полум’я.
Після розриву стосунків з опікунами Лізетта якийсь час живе в Хітеротів. Вночі вони довго розмовляють з Барбарою, довіряють одна одній таємниці. Коли через п’ять років після закінчення війни Лізетта вирушає до Салонік, цього разу з італійським паспортом — бо тепер вона громадянка Королівства Італія — Барбара відпроваджує її на пароплав. Ніч перед тим вона зізналася Барбарі у своїй найбільшій таємниці. Її сестра, старша від неї на сімнадцять років, яка віддалася за одного австрійського графа й живе в Інсбруці, провела перед Барбариним народженням п’ять місяців в якомусь жіночому монастирі в Тіролі. Потім довго жила на острові Святого Андрія. Іноді приїжджала до Трієста, а після смерті тата Георга переселилася до Відня. Ханна насправді — її мама. А буцімто мама Марі — її бабуся. Вона це знає. Їй ніколи не казали цього. Але існують привиди. Від них вона й дізналася.
А Лізетта? Чи є у неї якась таємниця?
Подорож Східним експресом з Белграда до Відня. Невідомий чоловік на пероні вокзалу в Будапешті. Мамине повернення до Салонік тривало кілька тижнів. Вона це знає. Ніхто їй не сказав, але вона знає.
Барбара обома долонями стискає її долоню, цілує в щоку. Тієї ночі вони заснули разом.
4
Сидить на кам’яній лавці в парку біля Арени, на безпечній відстані від моря. Страх перед водою ініціював інші страхи. Зробив його нездатним до протистояння. Під тиском авторитету схилявся до наївної віри, що відповідальністю може захиститися від усього, що йому загрожує. Приховував власну єресь, оберігав себе для остаточних прорахунків. Він зробив ставку на терпіння. Впустив у себе цілі когорти непотрібного люду, задихався від великої порожнечі, і вперто, у стилі питомого місіонера, провадив виснажливі дискусії; замість того, щоб усамітнитися, нікому нічого не доводити; бути тим, ким він є — поетом.
Підслуховувач тротуарів. Дивиться у скляну кулю часу. Бачить і чує тих, хто перед ним тут пройшов.
Цілі життя виливаються у вірші. Століття — між двома комами.
На початку молу, ледь чи не за сотню кроків від кам’яної лавки часів Італії, досі знаходиться кнехт, встановлений століття тому, у добу, коли Австрія будувала порт у Пулі. Був на цьому місці і в серпні 1949 року, коли його мама, чекаючи на автобус до Рієки, прийшла до берега. У якийсь момент той кнехт опинився в її полі зору, кнехт, до якого на два роки раніше прив’язали броненосець югославського військово-морського флоту. На палубі — молодий поручик. Стежить за матросами, які прив’язують корабель. Через десятиліття та сама особа — цього разу в цивільному, в тренчкоті й капелюсі на голові, мов із якогось Мелвілового фільму — тримає за обидві руки хлопчика, що стоїть на кнехті. Тато й син — на чорно-білому фото, на зворотному боці якого написано: «Пула, 27 листопада 1959 року».
З того молу наприкінці 1946 року починається вихід мешканців Пули, переважно італійців. Кораблі «Тоскана», «Пола» і «Градо» всю зиму перевозять біженців до Трієсту та Венеції. З Пули виїжджають не тільки живі, а й мертві: деякі сім’ї ексгумували своїх мертвих і забирають їх до Італії.