4
Підвал «Вілли Марії» є помежів’ям подій, тією сценою, на якій розігруються уявні життя. Тут можливі будь-які втечі. Довгий коридор веде повз двері, замкнені навісними замками, до просторої пральні. На обох зовнішніх стінах, геть попід стелю, — довгасті заґратовані вікна. Майже вздовж усієї стіни тягнеться глибока бетонна мийка для прання білизни. У куті, біля котла, — стілець із оббивкою на спинці.
Той хлопчина в пральні — це я. Невдоволений бунтівник, персона з підвалу будівлі, вчинками якої керує той «інший», двійник з поверху, той, хто завжди приймає рішення під диктатом маминого виховання. В’язень імперативу відповідальності, беззастережно відданий настанові передбачати все, що могло б статися. Тож через багато років маю в наплічнику парасолю, ліхтар, суху майку, аспірин. Реквізити, якими б мав вгамувати отого бунтаря на престолі між котлом і раковиною. Ніколи так і не подолав до кінця сорок три сходинки, які відділяють пральню колишнього готелю «Централ» від помешкання на другому поверсі. Двері підвалу залишилися зачиненими.
Два роки «Вілла Марія» була військовим готелем під назвою «Централ», в якому жили англійські офіцери. Ходили чутки, що під час війни тут був бордель закритого типу, який після капітуляції Німеччини за одну ніч став готелем для високих офіцерських чинів. У вересні 1947 року відбувся акт передачі міста. Мій тато, молодий поручик югославського флоту, стоїть на палубі броненосця на вході до пульського порту. Англо-американські війська залишають місто. Всенародне святкування. З гучномовців на балконах і ліхтарних стовпах лунають промови, партизанські пісні та марші. Майорять прапори. Транспаранти — на стінах. Панно з портретами народних героїв. Ейфорію увічнено в хроніці кінотеатрів по всій країні, яка врешті окреслила свою територію.
Те, чого не побачиш на полотні екрану, чого немає в розкладі сеансів «Новин кіно», — особисті долі. Спустіле місто, порожні помешкання, майбутні діти, зачаті у зв’язках мешканок Пули з іноземцями. Одна армія відступила, інша прийшла. Для істрійських італійців — дні у таборах біженців біля Трієста й Удіне. У котлах готелю «Централ» випирається минуле. Білизна знову чиста. Незаплямована.
Годинами сиджу у своєму сховку. Відчуваю, що тут — серце «Вілли Марії». Котел і бетонні мийки непорушно стоять тут від самого початку. Чекаю, аби в напівтемряві підвалу з’явилися гості готелю «Централ». Уявляю міцних англійських офіцерів у світлих одностроях. І тих сумнівних жінок, які пам’ятають італійські та німецькі однострої. Декотрі з них, тепер уже дами в роках, досі проходять вузькими провулками й сходами старого міста біля Каштела. Супроводжують їх довгі шлейфи злісних коментарів, доки вони зникають у дверях будинків Губчевій і Кандлеровій вулиць. І вони, і їхні в’їдливі біографи, — герої історій, які ніхто ніколи до кінця не оповість.
Зовсім недовго, рік чи два, «Вілла Марія» була сиротинцем для дітей війни. А потім, у середині п’ятдесятих років минулого століття, прибули нові мешканці — учасники народно-визвольної боротьби. Серед тієї комуністичної еліти опинилися й ми, після перекомандування мого батька, який одного листопадового дня 1958 року змінив Дунай на Адріатику. Замість белградської пристані, де на якорі стояв монітор Сава, батько йшов щоранку до казарми Музіл, яка чатувала підступи з моря до порту Пули. Тому мої однолітки швидко нагородили мене прізвиськом: хлопець із Вілли.
Розпрямляю пальці. Лічу до десяти. Намагаюся осягнути час. Кожен палець — один рік. Відраховую подумки довгі хвилини. Що тільки не вміщується в один рік. Скільки людей і подій. Подорожую крізь час, навіть тоді, коли я не в підвалі. Сходи. Сорок три — до помешкання на поверсі. Стільки років моєму татові. Коли по дорозі до школи спускаюся сходами до Першотравневої вулиці, то кожні п’ятнадцять сходинок зупиняюся на площадці, на отих кількох метрах рівної поверхні. Підсумовую пройдений шлях. Що бачив у вікнах будинків. Власне життя. Десяток років використовую ще до того, як спущуся до місця першого перепочинку. Решту дороги — час майбутній. Роки, які ще попереду. Щодня дорогою до школи проходжу отим непрожитим життям. Одного разу, немає сумнівів, вимірюватиму власне життя за допомогою трьох сходових прогонів. Буду старшим, ніж мій батько. А коли здолаю і останній спуск, до Першотравневої вулиці дійду як сімдесятирічний дід.