Наступного дня Лізетта пішла до корабельного лікаря, він дав їй пігулки атропіну, безсумнівно дієвіші, ніж імбир. Дізналася, що подорож потриває на десять годин більше, бо Коринфський канал заблокований через обвали, що сталися внаслідок недавніх землетрусів. Лише човни та невеликі яхти можуть пройти каналом.
Хоча море на шляху біля Пелопоннесу було спокійним, і вони, мов килимом, прибули в Пірей, Лізетта після бурі поблизу Корфу була переконана, що ніколи більше не вирушить у довгу подорож на судні. Мудро вчинила, що купила квиток лише в один бік. Звісно, причиною повернутися до Трієста потягом, а не кораблем, була не морська хвороба, про яку вона тоді ще не думала, а просто бажання проїхатися тими місцями, якими подорожувала з мамою чотирнадцять років тому. Але цього разу вона поїде тільки до Белграда, а звідти не Східним експресом до Відня, а Сімплонським — до Трієста на лінії «Стамбул-Париж». Чотири року тому вона з Джорджем була на урочистій зустрічі Сімплонського Східного експреса на трієстському вокзалі. Того вечора він їй обіцяв, що вони повінчаються тільки-но він відслужить у війську. Разом поїдуть до Риму познайомитися з його батьками, а потім — у шлюбну подорож пароплавом до Салонік. На зворотному шляху — поїздом до Венеції. Скільки разів вона подумки повторила цю подорож. Але Джордж її покинув, просто зник, коли закінчився його термін служби в Трієсті. Повернувся до Риму. Чи хто знає куди. Барбарі з самого початку здався підозрілим його південний акцент, якого він начебто набрався на службі в армії серед сицилійців і калабрезців. А їх було дуже багато в трієстській казармі. Після п’яти століть австрійського панування здійснився сон про об’єднання Італії. Трієст потрібно було добре охороняти.
Вже о дев’ятій ранку судно відпливає від Пірей до Салонік. Море спокійне. Пірей виблискує, мов величезна брошка. Лізетта повертається до каюти. Довго дивиться на долоню, на якій Матильда під час триденної подорожі бачила все, що на Лізетту чекає в майбутньому. Лінія життя дуже чітка, ніде не переривається хворобами та нещасними випадками. Перед нею — довгий життєвий шлях, понад дев’яносто років. З коханням їй менше щаститиме, ніж зі здоров’ям. Те саме кажуть і карти. Дітей не матиме. Втрачатиме гроші, але несподівано їх отримуватиме. Але, як сказала їй Матильда на прощання, темна і світла сторони — завжди на однаковій віддалі. Від неї залежить, який напрям обрати. Два світи, які існують одночасно.
«Завжди обираєш», — повторює про себе Матильдиним альтом. Але вона ніколи не обирала. Ні від’їзд до віденського інтернату, ні життя в родичів у Трієсті. Так, обрала Джорджа. Того дня прийшла раніше на репетицію «Істрійського весілля» Смареллі. Пила чай у барі театру, коли він з’явився. Моряк в опері. І так почалося.
Він не був першим. До нього був Атіліо, на двадцять років старший від неї. Вступила у зв’язок із родичем Барбари, хоча й знала, що він заручений. І що за ним уже два шлюби. Спочатку її розважала ця потаємність, поїздки на його авто до Градо. Він знав усі тихі місця коло Трієста, ночівлі на Красу, немов завжди перебував у неналежних зв’язках. Після вінчання Атіліо їхні зустрічі ставали дедалі рідшими. А тоді з’явився Джорджо, моряк в опері. І так вона розійшлася з Атіліо.
А він часто приходив до опери зі своєю дружиною. Знала, що стежить за нею поглядом, коли вона з’являється на сцені з хором. Насолоджується в темряві зали, схований десь у ложі. Атіліо не міг без тих збуджень. Скільки разів вони кохалися на підлозі коридору готелю біля широко розчинених дверей кімнати. І тоді на звук ліфту й кроків на сходах котилися, мов тюлені, ховаючись у кімнаті.
Так і її мама ховалася за ширми та завіси, мов дух, зникала в темряві. І завжди поблизу на кілька хвилин з’являлася невідома особа. Як тоді в Східному експресі між Белградом і Будапештом. Це були не привиди. Той чоловік, з яким мама довго розмовляла в коридорі вагону в Будапешті, з’явився того вечора на пероні віденського вокзалу. Наступного дня він пройшов повз них на Грабені. Одного разу Лізетта його зустріла біля оранжерей у Шенбруні. Знайомі постаті раптом вигулькували й у Трієсті. Іноді в неї виникала спокуса підійти до когось із них і запитати, чи він колись зупинявся в «Ксенодохіон Егнатіа» в Салоніках.
Не могла стерпіти самотності. Часто ставалися напади паніки. Прокидалася вночі вся спітніла. Уникала ходити жвавими вулицями. Згадувала, як її тато обминав салоніцький базар. Нерадо йшов і на причал, коли прибував великий пасажирський лайнер. І в неї теж паморочилася голова, коли опинялася в натовпі.