Тоді почалися балканські війни. Греки заходилися хазяйнувати в Салоніках. Потім вибухнула Перша світова, яка, усі були впевнені, не буде ні довгою, ні великою. Лізетта переїхала до родичів у Трієст. Насамкінець — бо це таки був кінець — сталася пожежа в Салоніках. Лізетта почала дбати про себе сама.
Того ранку, після першої ночі зі скрипалем Андрієм, була в собі мамою. Буде й батьком, але пізніше, у готельному номері «Брістоля», коли на по-хітеротівськи розкішному інкрустованому столі викладе решту чеків Банко ді Рома. Запише витрати, візьметься за гарячкові розрахунки: скільки безтурботних днів може забезпечити їй банківський рахунок. Не в Салоніках. У житті.
Так, потрібно було приїхати до Салонік, аби виміряти глибину відчуження від батьків. Що б не відбувалося навколо, вони жили так, як хотіли. Їхні мовчазні домовленості могла зіпсувати лише вона, тож її відправили далеко, а все — задля кращого майбутнього, яке їй готували. Мама знову отримала повну свободу, тато — міцну вуаєрську рамку. Звісно, часом вони відвідували одне одного в тих своїх окремих життях. Чи ж вони принаймні разом згоріли?
Одного ранку, коли поверталася від Андрія, їй на хвильку здалося, що в садку ресторанчика навпроти «Брістоля» промайнув кельнер — викапаний її сусід із Віа Кавана. І наступними днями на прогулянках містом їй ввижаються трієстяни.
Лізеттина пам’ять рясніє обличчями, мов поліцейська картотека. Але на відміну від картотеки, у її спогадах — самі обличчя, без імен і досьє. Навіть через десять, двадцять років усе пригадувала подоби гостей, які лише на ніч чи дві зупинилися в «Ксенодохіон Егнатіа».
Час повернутися. На початку третього тижня попросила на рецепції розклад потягів із Салонік. Через кілька днів купила квиток до Трієста з пересадкою у Белграді.
Останню ніч у Салоніках провела з Андрієм у «Брістолі». Тільки в потязі побачила, що в неї не вистачає кількох чеків. Що б про це сказала Барбара?
Цього разу не буде затримок на турецько-сербському кордоні, бо того кордону вже не існує. Потяг лише промчить закиненою станцією, де того паркого пополудня чотирнадцять років тому вони годинами чекали на продовження подорожі. Не пригадує назви місця, ані причини такого чекання, але пригадує, що обідали в станційному ресторані. І що страшенно перелякалася, коли мама пішла у вбиральню. А що як не повернеться? Про це подумала. Пам’ятає канделябри біля огорожі перону й будівлю станції з бегоніями на вікнах.
6
Перед подорожжю до Пули цілісінькими днями читає щоденник. Записи, зроблені рукою гімназиста, студента, письменника відтворюють миті, які б інакше ніяк не запам’яталися. Порожній хід безіменних днів. Але саме в них ховається життя. З захопленням пригадував ранки, коли втікав з навчання і годинами просиджував з товаришами в кондитерській «У мадяра», чи безбарвні пополудні в їдальні казарми у Чупрії, коли їв вафлі, пив пиво й розтринькував вічність згаяного року в армії.
Час минулий дихав у кожній миті, він відчував фізичну присутність людей, згаданих у щоденнику. Хоча іноді, поки рухався сірістю повсякдення, його долала втома. Тяжіння хроніста записати щонайбільше деталей дня, що минув — бо більшість записів робилася пізно ввечері — відбирала в щоденника будь-яку літературну цінність. Монотонне накопичування сухих фактів без аналізу. Ніяких висновків, лише рішення, патетичні зарікання від завтра стати іншою людиною. Це від завтра — єдина константа, яка проходить крізь усі двадцять сім зошитів щоденника. І напівзотліле невдоволення своїм життям. Майже пів століття спостерігає за рухом струмінця у клепсидрі повсякдення. Не відступає від намагань змінитися й врешті остаточно вскочити в подобу свого справжнього я.
А тоді, на початку п’ятого зошита, виринає ім’я: Іда Ройнич. Запис свідчить, що вони познайомилися на зустрічі нового 1974 року на пульській дискотеці «Уляник». Наступного дня кохалися в закинутому складі для човнів на Валканах. Наступний запис у щоденнику лише через два тижні. Він у Белграді, готується до іспиту з естетики. Згадує листа, який йому надіслала Іда Ройнич з Любляни. І це все про особу, яку не може пригадати. Не пригадує жодного кадру з тієї новорічної ночі; не пригадує, що на пляжі Валкане було приміщення для човнів. Ніколи не проводив новорічну ніч у дискотеці. Але запис невблаганний, зроблений його рукою.
Епізод зустрічі Нового року на дискотеці «Уляник» чотири десятиліття тому й авантюра з Ідою Ройнич наступного дня, про що беззаперечно свідчить його щоденник, геть вибили його з рівноваги. Почав прокидатися вночі. Наступних кілька днів він помітно знервований. В інтернеті навгад читає тексти про деменцію. Намагається знайти нотатник з готелю «Гарібальді» у Венеції з записами невідомого гостя на тему Альцгеймера. Не вдається. Але у двадцять другому зошиті щоденника є запис про цю подію, навіть коротка цитата з тієї нотатки, що «за деякими дослідженнями в Америці, хворі на Альцгеймера ще з дитинства схильні до записування усього, що їх оточує, вони складають різні списки, ретельно ведуть щоденник». Потім він консультується з приятелем нейропсихіатром під тим приводом, що буцімто в романі, який пише, йому потрібно описати випадок деменції, коли з пам’яті стирається не тільки подія, а й все, що їй передувало. «У розвиненій стадії деменції це звична річ; але тоді з’являються проблеми й в повсякденній комунікації, каже йому приятель. Хворий часом не знає ні хто він, ні де він. Звісно, забуття може бути й наслідком механічного пошкодження голови».