Все це не його випадок. Припинив читати щоденник. Повернувся до рукопису роману. Відмовився від лінеарності, взяв собі декілька відправних точок. Вперше так пише. Для кожного персонажа відкрив окремий файл. Десь їхні шляхи перетнуться. Його справа — йти за власним інстинктом. Тишма мав рацію. Прислуховуватися до тротуарів. Є що почути.
З тими розрізненими історіями приїхав до Пули. На рецепції готелю «Скалета» йому люб’язно запропонували апартаменти замість кутової кімнати. Мабуть, сталося якесь непорозуміння. Під час бронювання він підкреслив, що хоче ту саму кімнату, в якій був чотири місяці тому. Відразу в готельному комп’ютері знайшли його мейл. Він помилився. У листі не йдеться про те, що він хоче якийсь певний номер. Він лише розгублено усміхається. Він чітко пам’ятав речення, яке в дивний спосіб зникло з тексту.
Отже, від самого приїзду все пішло не так, як планувалося. Перші дві ночі, поки не звільнилася кутова кімната, він провів у апартаменті. Різниця в ціні була — за кошти готелю. Наступні два дні валіза лежала на підлозі нерозпакована. Він прогулювався містом, рухався за картою, яка була лише в його голові. Помічав час від часу якесь знайоме обличчя, задоволено констатував, що з бородою його ніхто не впізнає. Навіть Горан Бан не озвався, коли проходив повз нього Кандлеровою.
Прямував тією слабоосвітленою вулицею, тією самою, якою поспішала його мама, — дрібними кроками, в сутінках одного вересневого дня далекого 1949 року. Ніколи не відчував її присутність так сильно й так боляче, вона фізично була на крок від нього. Вперше він відчужується від мами. Якби міг, обійняв би її. Вона більше не душить його потоками слів. Він не соромиться її потреби завжди бути в центрі уваги, у світлі софітів, акторка розважального жанру, яка не зауважує поглядів і коментарів напівголосно. Схоже, що бачить і чує їх тільки він. У повному купе відлунює сміх пасажирів. Вкотре він чує розповідь про те, як мама, відразу після війни, у часи великого дефіциту, нелегально возить яйця своїм хазяйкам на Сушаку. Поліцейський контроль — у поїзді. Питають, що в неї в торбі, а вона каже: яйця. «У вас стільки яєць?» — питає поліцейський. «Так», — відповідає мама. Поліцейські сміються і йдуть. І пасажири купе сміються. Оті, з маминої розповіді. І ті, два десятиліття по тому.
Поки він йде Кендлеровою вулицею, пригадує ті довгі подорожі нічними поїздами Югославських залізниць з мамою та сестрою. Їдуть потяги через майбутні кордони. Сонні пасажири крізь запотілі вікна вгадують імена станції. Не підозрюють, що одного разу, ще за їхнього життя, це знову буде закордон. Цей урок він вивчив ще дитиною одного ранку в Рієці, спускаючись з мамою сходами Трсата. На майданчиках зупинялися перепочити. Внизу, в глибині каньйону, бачив вузьку стрічку дороги й дахи притулених один до одного будинків.
— Колись все ото там була Італія, — промовила мама й рукою вказала у напрямку голої скелі на іншому боці, в підніжжі якої була якась фабрика.
Збентежений, він не відводив погляд від сірих будівель і димарів. Інакше собі уявляв Італію, країну мультфільмів і квізів з екрана Лізеттиного телевізора.
— Куди це ти задивився? — питала його крізь сміх. — Вся Рієка, Опатія, Кварнер, все це була Італія. — А тоді, більше для себе, додавала: — І країни, як люди, народжуються й вмирають.
Мама і він зараз — по один бік. Разом заповнюють зошит, вкрадений у Вінковцях. Хіба потрібно було прожити пів століття, щоб зрозуміти, що емоції приховувати не потрібно? Не боятися свободи; бути тим, ким ти є; не зважати на оточення. Збагнути, що зло є не помилкою, а вибором, як і всякий інший, — опція, за допомогою якої легше й надійніше домогтися пошани й багатства. Це найпростіший шлях, второваніший, ніж звивисті, небезпечні стежки, якими дряпаються ті, хто вірить у божественну справедливість.