Добро перемагає лише в казках.
Так думають ті, хто не вірить, що пломби на дверях вантажних вагонів такі ж надійні, як і замки. Замок не є виразом недовіри, і це не образа Югославської залізниці, а недовіра до кровообігу, яким циркулює багато різних груп крові.
Так думає його мама, коли на пляжі Стоя протистоїть людям, обороняючи територію завбільшки з три розкладені рушники. Вони були греками на Марафонському полі, оточені безкраїм військом персів.
І тому недостатньо лише пломби, просто позначки, що вагон не порожній, як вірить поручик Югославського військово-морського флоту, в’язень чоти малих звичайних людей, серед яких виріс, на колишній станції Рістовац, де застряг його тато, наймолодший диспетчер на станції Скоп’є, солунець, кавалер Албанської пам’ятної медалі. Через схильність до алкоголю його швидко деградують у нижче звання, він перебиратиметься з сім’єю на дедалі провінційніші станції, поки остаточно не осяде в Січеві у званні сторожа колії. Тут дочекається пенсії, продовжуючи й далі світанкові обходи своєї ділянки, від січевацької електростанції до Островіце. Після його смерті залишиться на полицях підвалу ціла колекція предметів, необачно викинених із потягів.
У цій колекції найціннішим експонатом був шкіряний гаманець з витисненою головою морського пса, який вартовий колії зі сторожки номер 15 знайшов серпневого ранку 1941 року коло огорожі подвір’я. Відразу впізнав гаманець старшого сина. Усередині був папірець із коротенькою запискою, що їх везуть до Німеччини, що після того, як потрапив у полон, три місяці провів у збірному таборі в Болгарії, що з ним все добре, хай не турбуються.
Транспорт із заарештованими офіцерами Королівства Югославії проїхав січевацькою ущелиною вночі. Вагони зачинені на величезні замки. Коли композиція на повороті після січевацької дамби сповільнила хід, молодому поручику рвучким порухом зап’ястя вдається викинути гаманець крізь отвір під дверними петлями, він впевнений, що завтра, під час огляду колії, батько знайде його.
Приїхав у місто свого дитинства, щоб цього разу піти з нього назавжди. Нікому не казатиме. Обійде всі місця, де десятиліттями тяглося повсякдення хлопчака, єдиною мрією якого було поїхати геть. Жив у постійній відсутності, йшов за думками, які вели його далеко від міста. Він знав, що це по всьому неправильне місто. І що будинки, в яких житиме, жінки, яких кохатиме, все те, що має з ним статися, і погане, і добре, чекає на нього в якихось інших містах. Це не його історія. Він випадково опинився в перипетіях, які його не обходять.
Цим містом шістдесят п’ять років тому ходила і його мама. Він би так радо пройшовся тим днем, зазирнув у місця, в яких вона побувала. Чи він уже тоді, з порожнечі небуття, боровся за прихід у цей світ? Чи боротьба почалася раніше, відмовою молодого поручика Югославського військово-морського флоту узаконити стосунки з італійкою, в якої мешкав? Чи ще раніше, відмовою сербського військовополоненого в трудовому таборі Барберк І, що поблизу Бремена, залишитися після закінчення війни в Німеччині? Так, був і такий варіант, оскільки за останні роки полону зблизився з родичем власника ферми, на якій працював удень. Ввечері сідав на велосипед і повертався до будівлі школи танців, в якій ночували в’язні табору.
Скільки небезпек і спокус на шляху тих, хто подарує йому життя. Все йому сприяло, а найбільше — панічний страх працівниці Дирекції портів Північної Адріатики перед сексуальними стосунками, наслідок довгих сільських ночей без свічок. Далеке брехання собак, з глибин кімнат чути тлум неспокійних тіл на солом’яних матрацах, час від часу глухий стогін, який закінчувався притлумленим криком. І знову — панування загрозливої тиші.
Нічого він не вигадує.
Коли б він не навідався до Раші, у малому шахтарському містечку на півдороги від Пули до Рієки, де водії рейсових автобусів зупинялися на перепочинок, завжди відчував хвилювання. Ніби замкнений у клітці, оточений картинками зі снів. Все на тій площі, де вони зупинялися, видавалося сюрреалістичним. Ти в’їжджав у малюнок, а не в простір. Площа завжди була порожньою, бо вона розташовувалася на околиці міста, а не в центрі, поза маршрутами його невидимих мешканців. Висока тріумфальна арка з гаслами на славу Тіто й соціалізму поєднувала його з іншою маленькою площею, яка також була порожня. Весь цей довгастий простір завершували будівлі зі склепіннями й рядами балконів. Декорації кіностудії, порожні фасади з намальованими вікнами й дверима. З приїздом автобусу площа заповнювалася статистами; але ті швидко рушали до ресторану. На боковій стороні будівлі, ліворуч від ресторану, і день, і ніч світилися неонові літери «Ночівля Раша». Вікна на поверсі постійно були засунені темними фіранками.