Пустка без тіні на площі зі сну. Церква у формі перекинутої шахтарської вагонетки, просторий портик і широкі сходи на фасаді, рівні лінії дзвіниці, яка нагадує шахтарську лампу, будівля кінотеатру із заокругленими вікнами. По середині площі — фонтан.
Край світу. Німота вічності. Раша — місто без цвинтаря.
На географічних картах Раша з’явилася за два роки до початку Другої світової війни. Це шахтарське містечко, — одне з дванадцяти нових сучасних міст, задуманих як демонстрація могутності фашистського режиму Беніто Муссоліні, відновника Римського царства, — збудують за 547 днів. Головний проєктант Густав Пуліцер Фіналі, з сім’ї трієстських євреїв, роками оформлював інтер’єри трансокеанських лайнерів. Звідти заокруглені вікна на фасаді кінотеатру. Раша на першому етапі прийняла дві тисячі людей, лише половину від запланованого. У нижній частині міста зведені будинки для шахтарів, у верхній частині, поряд із віллами для керівного технічного персоналу, виросло поселення одноповерхівок з садочками, де жили кваліфіковані робітники. У Раші є водогін, централізоване освітлення, телефонна станція, лікарня, олімпійський басейн, кінотеатр, готель. Єдине, за недоглядом, чи навмисно, не було передбачено цвинтаря.
Про це він дізнався давно від товариша з музичної школи, на кілька років старшого від нього. Хлопчик із двома іменами: Маріян і Мілевой. Часто його діймали, мовляв, де тут ім’я, а де прізвище. Він грав на сурмі. Два рази на тиждень приїжджав до Пули автобусом із Раші. Якось одного разу жартома сказав, що його батьки старші, аніж місто, в якому вони живуть. І ніколи не помруть, бо ж у Раші немає цвинтаря.
Коли навесні 2012 року він почав розслідувати справу працівниці Дирекції портів Північної Адріатики, до рук йому потрапив роман Даші Дрндич «Квітень у Берліні». Уривок з роману, в якому згадується Раша, викликав спогад про сурмача з двома іменами. А Маріян Мілевой став добрим духом свого міста, вірним хроністом. Знаходив в інтернеті його книги. Він тепер мешкав не в Раші, а поруч, у Лабіні, де його син мав власну книгарню. Вирішив за першої нагоди розшукати його. Відтоді минуло чверть століття. Країна, у якій вони жили, згасла, мов рашська шахта.
«Раша — Арсіа, наймолодше істрійське містечко. Робітничі будинки, які мають по чотири двокімнатні квартири, розташовані у два ряди, оточені садочками однакової квадратури, сьогодні занедбані й почорнілі. Раша почала вмирати, коли ще була молодою і здоровою. Раша вмирала довго й болісно, її зрадили всі, хто панував у ній: і фашисти, і соціалістичні самоуправлінці, врешті її докінчили хорватські дикі капіталісти. Раша більше не дає вугілля, казали вони, Раша, мов та корова, що не дає молока, як жінка, котра не народжує, Раші час стулити очі. Шахта відпрацьована й закопана. Раша сьогодні дух, скелет, що його відспівує церква Святої Варвари, покровителька шахтарів, яких у Раші більше немає».
Свята Варвара, покровителька шахтарів, яку згадує Даша Дрндич, наводить на думки про іншу святу — його маму, працівницю Дирекції портів Північної Адріатики.
Санта Віолетта, покровителька знедолених. Такою себе бачила ще з часів шабацького інтернату, коли в одинадцять років покинула свій сільський дім в Узвечі, сімейну задругу з понад двадцятьма членами. Від’їзд до інтернату сприйняла як відрив від родини. Все її життя було пошуком домівки. Далі були роки у винайнятих кімнатах, пансіонах, готелях.
Ніколи не пробачила своїй мамі, що та її відіслала до інтернату. Це зрозуміло зі сну, який повторювався: мама просить її подати склянку води. Варто було їй уві сні почути мамине прохання, як у реальному житті траплялося щось погане, принаймні якась дрібна неприємність. Сон, в якому відмовлялася подати мамі склянку води, передбачав щасливу подію, часто навіть грошовий прибуток. Так її підсвідомість зводила порахунки з мамою. Правда невмолима й уві снах.
До зошита, вкраденого у Вінковцях, вона записувала не тільки готелі та пансіони, в яких побувала, а й історії та байки, які вигадувала, керована загостреним відчуттям справедливості. Завжди — у будуарі, дівочих кімнатах, приміщенні для слуг, там, де говорять пошепки. Де тіні ніколи не мають спокою. Де невпинно чергуються хіхікання, плачі й зітхання. Міжпростір, міжчасся. І шматки чужих життів, у яких порпаються за браком власного. А всі ті божі створіння: служниці та садівники, покоївки та кухарі, слуги в чужих будинках, сироти — перебувають у пошуках власної домівки, любові.