7
Коли на третій день після приїзду до «Скалети» він виселився з апартаменту й нарешті розташувався у своїй кімнаті, одразу вирушив ранковим автобусом рієцького «Автотрансу» в Рашу на пошуки пазлів минулого. Після повороту на Барбаран почався спуск у долину ріки Раша. Впізнав краєвиди, ракурси, під якими з’являлися навколишні гори, голі скелі та болотяна рівнина, вкрита очеретом й іншою рослинністю. На крутому віражі автобус різко знизив швидкість. На схилі, під самісіньким вершечком гори, виднілися величезні літери: ТІТО. Вони були на тому ж місці, що й пів століття тому. Хтось вочевидь доглядав меморіальний знак, регулярно косив траву, заливав вапном стерню, щоб ті літери було видно здалеку.
Немов вчора було те пополудня, коли поверталися з Рієки після огляду квартири поблизу Палацу Губернатора. Вони з сестрою сиділи позаду. Мама постійно висловлювала свої зауваження, а тато час від часу підтверджував її слова. Так, помешкання в поганому стані, треба багато вкласти в ремонт. Це був остаточний вирок.
Очі застилав туман. Цілий світ зруйнувався. Він ніколи не стане рієчанином, мешканцем того великого міста, в якому кожної миті можна було поринути в анонімність, без свідків стартувати з нової позиції, розпочати суцільне звитяжне від завтра. Завжди у правильний момент у нього б виринало правильне слово, адже це правильне місто. Вільно підходив би до дівчат; не залишався без репліки, коли мовкне суфлер, а він, червоніючи, відступає на запасні позиції трьох з’єднаних рушників на пляжі Стоя. Лише у Рієці він міг бути сам собою, тим, ким він є. Мати дівчину. У Рієці міг народитися новий він: зухвалий, хоробрий, успішний, бонвіван.
З кожним кілометром Пула ставала ближчою, а обіцяне життя, в якому він і не сором’язливий, і не заскочений, залишалось позаду. Так і житиме в Пулі, бранець малого нудного міста. Восени піде до гімназії. Все буде, як і раніше, у тому сумному місті, де всі один одного знають.
З Богом, Фіуме.
Тополіно ледь долає крутий підйом перед великим серпантином. У долині Раші сонце вже зайшло, і лише на далекій горі все ще паленіє вечірня зоря, де-не-де полискуючи на гігантських літерах імені суверена.
Відтоді минули десятиліття. Він знову на площі в Раші, в місті, яке тільки на шістнадцять років старше від нього. Тут зробив крок в існування. Тут почалася зав’язка маминої оповіді, яка пів століття утворювала меандри в добре знайомому йому ритмі. Це та сама генетика, той самий чин маскування. Скільки разів мама, завжди на тому ж місці, переривала розповідь. Під час повернення з Пули ламається автобус поблизу Раші, під’їжджають удбаші на чорному лімузині баронеси Хітерот, якась панянка й вона їдуть до Рієки разом з тими чоловіками. А тоді — deus ех machina: готельна вечеря в Раші, з’являється автобус — уже казковим чином відремонтований — їй вдається позбутися товариства п’яних удбашів. І фінал: «Мала з Опатії залишилася з ними».
Те речення спускає завісу на всю подію. Тобто натякає на те, що могло статися, якби не острах, намитий багатьма глухими сільськими ночами, а згодом і шабацьким інтернатом, острах, вписаний у генетичний код нащадків. Ніщо ніколи до кінця не розповідається. Всі варіанти можливі. Фінал є відкритим. Свободу вибору здобуде лише у фіналі життя, у заводях деменції, після восьми десятиліть боротьби з примарами дитинства. Забуття звільнило від непорушного порядку, які собі нав’язала, аби якомога сумлінніше виконувати власні ж безглузді вимоги. Більше ніяких замків не буде. Врешті можна перепочити. Без побоювання за кожен наступний день, який треба завойовувати, завжди знову стверджуватися в недоброзичливому повсякденні. Зникла тривога, та судомна усмішка, якої у дитинстві він соромився. Оселившись у будинку для старих, мама стала смиренною й ласкавою, не засипала його більше порадами без пояснення. Робила великі паузи в розмові, кожному реченню передували роздуми. І хода її змінилася. Розкутість впливала й на її рухи — вона йшла, погойдуючи своєю маленькою постаттю. Було якесь благородство в тому спокої. Нагадувала маму його товариша з юності, Джанфранка, в оселі якого не існувало заборон.