І деякі татові приятелі ходили, краще сказати блукали, рештками життя.
І його приятелі чинять так само. Часто запитував себе, чому так. Не знаходив відповіді.
А тоді в автобусі рієцького «Автотрансу» на шляху до Раші його головою проминули всі оті ходаки. Розуміє, що вони самі обирали таких жінок, такі будинки, таке повсякдення, таке життя, від якого потім втікали. Життя з таким жінками — ніби ти весь час у стоячій воді. Це триває роками, поки враз не охопить невроз, і починає свербіти. Потім настає ходіння.
Від діда по маминій гілці, який помер ще до його народження, успадкував схильність до проміскуїтету. Алкоголь, звісно. Цим щедро обдарували предки з обох сторін. Диво дивне, що від такого пияцтва вони взагалі не попадали з фамільного древа, залишивши на ньому самих жінок.
Вийшов з автобуса на порожній площі у Раші з іще двома пасажирами. Зайшло четверо. Яке жалюгідне сальдо вбогого турне за маршрутом Пула-Рієка. Автобус без затримки рушив далі, до Лабіна.
Окинув оком ту порожнечу.
Простір, вільний від людей. Ідеальне місто. Ідеальне життя, вільне від стосунків, бо стосунки завжди складні. Мати лише шаблон, в який вписувати життя за бажанням.
Відколи збудували автомагістраль, той дідьків Істрійський іпсілон, Раша перетворилася на сліпу кишку, каже дід за шинквасом невеличкого буфету, попиваючи пиво. Завів розмову, щойно незнайомець замовив каву.
Немає вже, як ото колись, випадкових пасажирів, від котрих було що послухати. Тепер тут зупиняються лише місцеві автобуси. Чи він, бува, не помилково вийшов? За звичкою! Це добра звичка. Невже ніколи довше, ніж на пів години, не затримувавсь у Раші?
За стільки років не набігло й доби.
Багато пропустив. Тому й приїхав, щоб надолужити? Знає кількох Маріянів Мілевоїв. Вони не родичі, а схожі, мов рідні брати. З одним грав у футбол в «Рударі». Прикладом для них був Тоні Пріврат, найкращий футболіст, якого колись мала Раша. Не чув про Пріврата? Той Маріян Мілевой, піїт, не живе в Раші. Він у Лабіні, там у його сина книгарня.
Зненацька в нього виникає потреба похвалитися. Витягає посвідчення особи. Найстарший уродженець Раші. Він і місто — ровесники, народжені в один день. Четвертого листопада Раші і йому виповниться сімдесят сім років.
Виглядає молодшим.
Хто? Він чи місто?
За двадцять хвилин, які він провів у буфеті, дізнався, що рік тому згорів кінотеатр, себто те, що так називалося за інерцією. У залі роками розташовувався магазин меблів. Останній фільм там демонструвався чверть століття тому. Дід коло шинкваса був там за кінооператора.
Давно нічого немає дивитись у Раші. Навіть оте мале кафе «Мона Ліза» зачинене. Забагато для Раші два заклади. Як у вестерні: є місце лише для одного. Все завмерло, крім будинку для старих. Там їх усе прибуває і прибуває. Як це немає цвинтаря? Вся Раша — суцільний великий цвинтар.
Залишив кінооператора в буфеті крутити плівки монологу й чекати на наступний автобус.
Знову сам на площі. У декораціях вистави, яку давно зняли з репертуару. Пустка й відчай на кожному кроці.
Немає вже гасла на тріумфальній арці: «Хай живе Тіто!».
До Тіто був Муссоліні.
Стояв якийсь час, мов мара на картині, може хвилину, може чверть години. А потім сяйнула думка. Раша є отим магнітно-резонансним знімком, якого не вистачає. Поглядом на площу встановив діагноз.
Арсіа — Альцгеймер.
Кінотеатр. Готель. Будинок для старих.
Архетипна матриця, яка супроводжує його по життю. Ніби сам був присутній того вечора, у вересні 1949 року, коли двоє удбашів із Лабіна в товаристві працівниці Дирекції портів Північної Адріатики й малої з Опатії, прибувають автівкою баронеси Хітерот у Рашу. На фасаді готелю — все ще літери попередньої назви «Імперо». Але в зошиті його мами, коли вона наступного дня нарешті дістанеться автобусом до Рієки, найбільша будівля на площі не матиме такої назви. Те, як перейменували «Імперо», і працівниця Дирекції портів Північної Адріатики сумлінно це занотувала, розчинилося в безвісті. Адже коли в сімдесяті роки він проїжджав через Рашу, над входом до готелю світилася вивіска: «Ночівля Раша».
Скільки було сценаріїв тієї вересневої ночі 1949 року. Але лише один реалізувався — той, який би обрав і він. Лише той єдиний, за яким можна зберегти себе, перебороти небезпечну спокусу, не занапастити життя задля короткочасного задоволення. Кожен любовний чин є прелюдією можливого кінця. Вхід до життя, з якого потім не можна вийти. Капкан, в якому застрягають.
Скількох жінок оминув лише тому, що побачив на мить своє майбутнє з ними. Не існує такого кондому, такого аборту, такого захисту, який би убезпечив від найгіршого — ув’язнення в житті, яке не твоє. Таку помилку неможливо виправити. Цей страх його вберіг.