Страх оберігає і його маму. Помилку, яку зробила, поїхавши з удбашами, вона виправила не тим вигаданим deus ех machina — буцімто автобус, дивовижним чином відремонтований, прибуває через дві години в Рашу, їй вдається вислизнути від п’яненького товариства й продовжити поїздку до Рієки — а виходом із ресторану під час вечері, втечею в кімнату безіменного готелю. Від портьє отримала ключ, залишила йому посвідчення особи. Замкнула двері. У кімнаті була задуха. Відчинила вікно. Потім лягла вбрана у ліжко. Через пів години хтось довго стукав у двері, кликав за іменем. Потім відчепився. Наступного дня залишалася в кімнаті, поки автомобіль баронеси Хітерот не рушив з площі перед готелем. Тільки тоді спустилася до ресторану на сніданок, а десь у полудень поїхала автобусом до Рієки.
Коли через годину знову повернувся до буфету, кінооператор все ще був там. За тим шинквасом, несхибно, з новою гальбою пива. Махнув йому рукою, тільки-но побачив у дверях. І саме тоді прибув місцевий автобус до Пули.
Передумав, не буде затримуватись у Раші. Щонайшвидше назад, до «Скалети». Лізетта вже в поїзді, їде з Салонік до Трієста. Саме час, щоб Хітероти остаточно переселилися на острів Святого Андрія, щоб Барбара продовжила місію свого батька, барона Георга, у Ровіні, розпочала комерцію з трюфелями в Лівадах, щоб Лізетта оселилась у будинку на Сан Полікарпі та закрутила роман з молодим музикантом, щоб Діона Кесініс стала вчителькою Фажов з Рібарської вулиці, щоб добігла кінця місія англо-американської адміністрації в Пулі, щоб нові мешканці заселились у «Віллу Марію», щоб розширилися мережа Югославських залізниць, щоб годинникар Малеша полагодив Тітові годинники на Бріонах, щоб Горан Бан повернув логарифмічні таблиці тому, в кого позичив їх сорок років тому, щоб Раша вмерла разом зі своєю шахтою, щоб Маріян Мілевой написав усі ті поезії про Лабін, Рабац, Рашу й Тргету, щоб сталося те, що має статися, як сказав би Тишма.
Відкриє новий файл, збере усіх персонажів в одному місці.
Автобус зупинився перед буфетом. Вийшло кілька пасажирів. Наступний до Пули — тільки надвечір. Повернувся до кінооператора й прямо з дверей запитав його, як після війни називався готель «Імперо».
Так, як і ресторан, «Централ».
«Не може бути!» — вигукнув він. — «Тієї назви ніколи не було на фасаді».
«У мене на лобі теж не написано, що я Маріо Вончина, але я є ним», — сказав кінооператор і змахнув гальбою на знак прощання.
8
Понад два тижні Лізетта провела в Салоніках, і тепер належало підготувати її повернення до Трієста. Так само, як і тоді, коли у пошуках «штутгартського методу» своєї мами натрапив в інтернеті під тим висловом не тільки на трамвайні коридори, а й на відомого садівника Ціглера, фахівця з садово-паркового мистецтва, який наприкінці XIX століття відвідав Белград, — так і цього разу за якихось десять хвилин знайшов набагато більше всього, ніж сподівався. Замість садівника зі Штутгарта знайшов барона з Мюнхена, Моріса фон Хірша, одного з п’яти найбагатших людей того часу в Європі, будівника і концесіонера Східної залізниці, до складу якої увійшла колія Салоніки-Белград, якою Лізетта та її мама влітку 1909 року вирушили з Салонік до Відня. Тим самим маршрутом через чотирнадцять років Лізетта повертається до Трієста.
На сайті є запис про урочисте відкриття напрямку.
«19 травня 1888 року, в присутності численних запрошених гостей, на прикордонній станції Рістовач-Зібевче (яка знаходилася на турецькій території), урочисто вклали останні рейки, які з’єднають Белград із Салоніками. Турецький церемоніал був дуже оригінальним. На рейках ритуально зарізали вівцю, а імам попросив Аллахового благословення для завершеної справи».
Через кілька сторінок — себто п’ять років по тому — є свідчення пасажира Франческа Анкони, торговця з Трієста, про прикордонний пост Зібевче: «Будівля вокзалу незугарна, турки обслуговують потяги зі східною неквапністю, паспорти перевіряють довго. Якщо більшість сербських чиновників розмовляють німецькою чи французькою, то з турками, які їх змінюють, порозумітися можна лише за допомогою звичного бакшиша. Характерне “Яваш, Яваш!” втихомирює нетерплячих. У всьому відчувається азійський стиль. Рістовац — це поріг, який відділяє Захід від Сходу!».
Через два роки після того, як запущено залізницю, прямих потягів із Салонік чи до Салонік більше не було. Пасажири, які прямували до Ніша чи Белграда, змушені були, з величезною втратою часу, переночувати в примітивному хані в Зібевче, або ж фіакром переїхати через кордон і розташуватися на ніч у Рістоваці. Завдяки ночівлі з ознаками готелю за європейськими стандартами, пасажири, що прямували до Салонік, мали перевагу. Від 1980 року цих незручностей більше немає. Прямі поїзди два рази на день курсують в обидва боки.