Під текстом є листівка із зображенням станції в Рістоваці. Двоповерхова будівля з каменю, якої б не посоромилося жодне європейське містечко, з широкими арковими вікнами, з вазонами квітів під металевим дашком. З обох кінців загорожі, що відділяла від перону простір перед входом до будівлі, були канделябри. Відразу коло будівлі станції мостилася ще одна, трохи нижча будівля з рестораном на першому й кімнатами на другому поверсі. У верхньому лівому куті друкованими кириличними літерами написано:
Вітання з Сербсько-Турецького кордону!
Рістовацький ресторан і ночівля.
Орендатор Джордже Рош.
Рік на листівці не зазначено. Перед будівлею станції, на підході до перону, крапчасті силуети пасажирів.
Та сама картинка, тільки без пасажирів, — на фото з сімейного архіву, яке йому запам’яталося: молодий залізничник із дружиною та двома синами.
Через рік після закінчення Великої війни, двадцятивосьмирічного Мілана Велікича, кавалера Албанської пам’ятної медалі, солунського ветерана, наймолодшого поїзного диспетчера в Скоп’є, як покарання буде переведено у Рістовац. На тій станції, яка втратила своє значення, бо вже не була кордоном з Туреччиною, і на ній тепер не зупинялися швидкі міжнародні потяги, розпочнуть нове життя понижений у чині залізничник і його на шість років молодша дружина Даніца. У Рістоваці у них народяться сини Воїслав і Драгомир. Виростатимуть коло залізниці, дивитимуться на потяги, махатимуть пасажирам і переселятимуться вздовж неї в міру того, як їхній батько, схильний до алкоголю, все нижче спускатиметься сходинками залізничної ієрархії та через десять років остаточно затвердиться у званні сторожа колії в Січеві. Тут дочекається пенсії, продовжуючи обходити на світанку свою ділянку від січевацької електростанції до Островіце.
Його онук та онучка проводили тут літо. Приїжджали з мамою на початку шкільних канікул і залишалися до кінця серпня. Подорож нічним поїздом із Пули до Белграда, потім пересадка на швидкий до Ніша, а потім робітничим о третій пополудні прибували до Січева. На пероні їх зустрічав дід Мілан.
Вже першого дня відбувався таємний ритуал. Коли залишався наодинці, онук брав фото дядька Драгомира, що висіло в рамці над бабусиним ліжком, і порівнював зі своїм обличчям. Кожного року констатував дедалі більшу схожість. Має рацію бабця Даніца: він більше схожий на дядька, ніж на власного батька. Широке чоло, ніс, вуста, погляд — мов перемальований. Але двадцять перший рік життя ще далеко. Той останній рік, до якого дожив дядько Драгомир — коли їхня схожість мала б досягти зеніту — здавався йому недосяжним.
Якось він вбрав вовняну безрукавку з трьома дірками від куль на грудях, яку бабуся тримала під подушкою, і з’явився на веранді. Закам’янів від крику. Бабусине обличчя було, мов крейда. Відразу зняв жилетку. У пам’яті залишилися слова: «Це поганий знак!».
Через сім років він таки пережив автокатастрофу під Вінковцями. Йому було двадцять один. Відтоді його обличчя старішає суто для себе.
Чи справді він з обличчя — викапаний дядько Драгомир, як казала бабуся Даніца? Якщо так, то було сорок років тому, коли вони були ровесниками. Чи були б вони схожі між собою у шістдесят, якби дядько дожив до старості? Чи є щось, набагато ближче від фізичної подібності, що пов’язує дві особи? Передусім — думка про схожість. Це незмінне. Незнищенне, яким би довгим не видався життєвий вік.
Обставини дядькової загибелі стали йому зрозумілішими, коли восени 2011 року брав участь у літературній колонії в Січеві. Там від одного сільського юнака дізнається, що під час війни існувало Верхнє і Нижнє Січево. Одні симпатизували партизанам, другі — четникам. Демаркаційна лінія пролягала серединою села. Спочатку всі носили шайкачі, а деякі, вже з огляду на обставини, пришивали на них то зірку, то кокарду. За чотири дні літературної колонії в Січево він зблизився з тим юнаком. Одного ранку вони пішли до самотньої хатинки на схилі під задругою. У саду побачили бабусю, зігнуту над грядкою салати. То була жінка, з якою дядько Драгомир, комендант січевацького партизанського загону, перебував у любовних стосунках. Нишком зробив два знімки. На звук камери мобільного телефону стара різко випросталася. Їхні погляди зустрілися. Відійшов від загорожі. Стара зігнулася й продовжила копати.