Я заходив у другу кімнату, куди Лізетта мене не заводила, туди, де вона спала. На стінах — десятки малих фотографій у рамках. Їх я роздивлюся уважно пізніше, коли вивчу вміст шаф і комодів. Важкий дух зимових пальт, шуб і плащів. Жіночі капелюшки, прикрашені пір’ям. У шухлядах — хустинки, шовкові панчохи, шалі, рукавиці. В одній коробці знаходжу чоловічий кишеньковий годинник і золоту прикрасу на шию. Не пригадую Лізетту в тих елегантних речах. Вона завжди вдягалася скромно. Ці речі наче належали іншій особі, яка тут жила. І виїхала.
Згодом дійшла черга й до світлин. Ціле життя на стіні. Над ліжком, на широкому корковому панно, зжовклі фотографії малого формату й листівки з пошарпаними краями. Деякі від вологи та часу повідставали від поверхні, а їхні кутики позагиналися. Грубі обличчя, вузлуваті горбаті носи, застиглі погляди. Подоби, наче з іншої планети. Фески й шапочки на головах чоловіків. Тісні, захламлені базарні місцини. Крамнички. Рибні магазинчики. Вуличні сценки. Назви фірм, виписані кучерявими незрозумілими літерами. Над широким входом однієї палати вивіска латинськими літерами: Kinematografos Odeon. Дівчинка в білій сукенці й з довгими кісками — на парковій доріжці. Знаходжу її ще на кількох фото. На одній сидить на руках в елегантного чоловіка з краваткою-метеликом і в солом’яному капелюсі. Той самий чоловік, у темному костюмі й півциліндрі, стоїть перед триповерховим будинком з балконами, обрамленими кованим залізом і широкими французькими вікнами. Вздовж фасаду вивіска: Ksenodohion Egnatia. Потім кілька чорно-білих листівок з міста на морі. Внизу однієї листівки, кольору сепії, латинські літери: Thessaloniki.
Кроки на кухні. Я швидко відходжу від стіни з фотографіями. Лізетта з’являється у дверях кімнати. Усміхається й звертається до мене якоюсь невідомою мовою. Шурхотливі слова, немов говорить крізь листя. Каже, що це грецька — мова, якою вона розмовляла в дитинстві. У Салоніках.
Я здивований її реакцією. Я очікував на докори, чи принаймні на питання, що я тут роблю. Як це ставалося, коли мама заскочувала мене за перебиранням речей. Куди б ми не прийшли в гості, я обирав момент, аби прокрастися в якусь порожню кімнату й розпочати обстеження. Це було моєю пристрастю. Я казав, що коли виросту, стану слідчим. Відсунути потай шухляду в чужій квартирі, вдихати запахи з шафи, торкатися предметів, розглядати сцени на фотографіях за склом, — все це сповнювало мене глибоким захватом. І сьогодні я тамую дихання, коли зупиняюся перед напіввідчиненими дверима якоїсь комори, магазинного складу, решіткою підвалу.
При згадці Салонік кажу Лізетті, що мій дід теж бував там, воював на війні. Всі, хто там бився, називаються солунцями. До того був на Корфу, потім у Тунісі, в лікарні Бізерти лікувався від ран, які отримав при переході через Албанію. Лізетта дивується, як я запам’ятав усі ті міста.
«Я пам’ятаю не тільки міста», — кажу їй. І тоді, не чекаючи на її реакцію, починаю вимовляти прізвища з металевих табличок біля вхідних дверей у тій послідовності, в якій вони з’являються на моєму щоденному маршруті, низка клавіш, кожна з яких відгукується власним тоном.
Наступні дні, до маминого з сестрою повернення з Загреба, я часто гуляю з Лізеттою Салоніками. Ми сідаємо на ліжко, повернувшись обличчям до панно з фотографіями. Як бувало тоді, коли я в пральні уявляв англійських офіцерів. І з нами — не тільки люди зі світлин, а й ті, кого Лізетта оживляє у своїх спогадах, примруживши очі. Тоді вона так забувається, що часто навіть не зважає на мою присутність. Немов у трансі, вимовляє грецькі слова. А потім переходить на італійську, яку я погано розумію. Вона більше не в Салоніках, а в Анконі, згадує своїх предків, сім’ю Бенедетті. Показує мені бородатого старого на потрісканій фотографії. Амброджо Бенедетті, прадід Лізетти, відкрив перший європейський готель у Салоніках: Albergo Benedetti. Потім повторює: Ksenodohion Benedetti.
«Бешинарські сади», — каже Лізетта. Там вона гралася. Повз паркову огорожу їздив трамвай. Далі, до Барі, у квартал червоних ліхтарів, з такими готелями на годину як «Афродіта» та «Бахус», ходити їй було заборонено. Межа її світу пролягала за старим базаром із крамничками змішаного товару: «Кпон», «Перахія», «Модіано», «Бенмайор», «Морено». Бавилася з дітьми єврейських крамарів, від них вивчила ладіно. До синагоги не ходила, і в неї не було двох імен, як у тих дітей, — одного для домашнього вжитку, другого для вулиці — як у її найкращого друга Франческа, якого вдома кликали Абрахамом.