Потяг в’їжджає до якогось великого міста. З’являється вокзал. Довгий дашок над фасадом, під яким натовп пасажирів. Вивіска: «Скоп’є».
Лише третина дороги до Белграда. Від кондуктора дізнається, що вони не запізнюються. Матиме ввечері у Белграді дві години, аби пересісти на Симплонський експрес до Трієста. Повторює кілька разів поганою німецькою: «Belgrade Abend zwei Stunde warten». Питає його, де колись був турецько-сербський кордон. Кондуктор збентежено дивиться на неї і йде, не відповівши.
Після Скоп’є вона в купе вже не сама. З нею пара, яка подорожує до Белграда. Він лікар, студіював медицину у Відні. Шість років тому вже подолав цей шлях; але не потягом, а пішки, з санітарним підрозділом сербського війська. Прорив Солунського фронту.
Знає, де пролягав сербсько-турецький кордон. Покаже їй; ще дві години їзди.
Потім обидва задрімали.
Дитиною вона лякалася людей, які сплять. Викликали в неї більший переляк, ніж мертві. Бо мертві надійні у своєму заціпенінні, а ті, хто спить, — мерці, що можуть рухатися.
Голова жінки впала чоловікові на плече, її дихання стало голоснішим. Якоїсь миті він розплющив очі. Усміхнувся до Лізетти. Жінка стрепенулася зі сну, коли почала хропіти. Чи це чоловік делікатним рухом розбудив її? Озирнулася сонно, потім поклала голову на плюшеве узголів’я й заплющила очі.
Може, засоромилася, подумала Лізетта.
І чоловік знову дрімав. Виглядали дуже втомлено. Від їхньої втоми й Лізетту почав долати сон. Минулої ночі вона майже не зімкнула очей. Лише перед ранком, коли Андрій пішов. Коли ж це він взяв чеки? Сперла голову на фіранку на вікні. Сиділа за рухом поїзда.
Темна і світла сторони — завжди на однаковій відстані. Два світи, які існують одночасно. Завжди обираєш. Це слова Матильди на прощанні в Піреї. І Лізетта обрала.
Життя — це неозора партитура, сповнена неочікуваних переходів і змін тональностей. Життя — це Аттіка, емігранти, які чекають на судно до Америки, перебрані добряки, як її тато — лицеміри, які вірять, що все можна купити. Вісім років ця міль писала листи до своєї дитини. Вісім років у ній жила ілюзія про нього — така, яку він створив і листами підтримував.
Усміхається подумки від відрази, яку в ній викликає думка про те життя, яке вів її тато. Боягуз і вуаєр, мічений шкандиба. Ніколи не ходив на пляж. Завжди — у фіакрі. Колекція дорогих тростин. І капелюхів…
Здригнулася від доторку. Задрімала. Лікар їй каже, що вони саме під’їжджають до Рістоваца, колишнього сербсько-турецького кордону.
Дружина спить у кутку коло дверей.
Лізетта встає і спускає вікно. Вагон зупиняється навпроти присадкуватої земистої хатини й садочку з алеями троянд. Зовсім праворуч — будівля станції. Немає канделябрів, які вона пам’ятає, ні дашку з бегоніями. Але фасад той самий, що й чотирнадцять років тому. Хоча не відрізняється від залізничних станцій, які бачила по всій монархії. Та сама форма вікон, верхня частина аркою, що прикрашена червоною цеглою.
На пероні лише два пасажири — вони саме вийшли з потягу. І поїзний диспетчер, який тримає в руці жезл. Чекають на відправлення.
Тоді на стежці в садку, точно навпроти вікна, коло якого стоїть Лізетта, з’являються два хлопчаки. Тримаються за руки. Старшому не більше трьох років. Молодший щойно навчився ходити. Підходять до дерев’яної огорожі та дивляться на Лізетту.
Звук свистка. Наступної миті локомотив випускає пронизливе шипіння, здіймається хмара пари, вагон трохи смикається.
Хлопчаки стоять і не рухаються, мов ляльки. Лізетта махає їм. Молодший усміхається й починає махати двома руками. Від тих різких рухів захитався. Старший його притримує, аби не впав.
Лізетта не припиняє їм махати. Вистромила голову у вікно і дивиться, як віддаляється станція, паркан і два хлопчаки, яких більше ніколи не побачить. Бо й те місце на колишньому сербсько-турецькому кордоні — супутник у поїзді стверджує, що це саме воно — більше не існує. Ніщо не може повторитися, і від того усвідомлення світ раптом зробився доступнішим і не таким чужим. Вона нічого більше не боятиметься, обіцяє собі. Примружується від вітру, який дужчає, у ніздрях — дим локомотиву. Зачиняє вікно.