До самого Белграда обмінюється усмішками з жінкою, час від часу розмовляє з лікарем. Коли він дізнався, що вона жила у Відні, згадує якісь місця, згадує пляжі на Дунаї, танцювальні зали, театри. Лізетта йому каже, що Відень студента й Відень вихованки інтернату, — два зовсім різні міста.
Притулившись щокою до вікна, відсутньо спостерігає за пейзажем. Перебирає в пам’яті всі ті обличчя, які зустрічала впродовж трьох солунських тижнів у канцеляріях, у поліції й кадастровій службі, ввечері в барах і на терасах ресторанів. Їй лише двадцять шість років. Світ перед нею — як на відкритій долоні. Несе в собі глибоку емоцію зі свого міста. Обличчя Салонік грубувате, але добродушне й чисте, як обличчя Панайотоса, портьє з «Брістоля». Душі міст — це душі людей, які в них мешкають. А люди мігрують і носять міста з собою. Салоніки подорожують з нею до Трієста; Віа Кавана перетинатиметься з вулицею Кускурі; фасад «Ксенодохіон Егнатіа» проступить на фасаді якогось палацу на Каналі Гранде.
Вдихала своє майбутнє життя. Напровесні поїде з Барбарою на острів Святого Андрія, переїжджатиме туди, куди її вестиме дорога, без реєстрації приїзду і від’їзду, сильна, дихатиме на повні груди, які вміщатимуть усі вигуки й хриплі зітхання ребетіка. «Едірне, Едірне. Салоніки, Салоніки. Трієст, Трієст».
10
Одне мультицентричне неврологічне дослідження за участі чотирьох каліфорнійських університетів, яке тривало п’ять років, показало, що з 1265 учасників експерименту, в яких діагностований Альцгеймер, 75 відсотків ще з дитинства мали манію складання списків, переписування телефонних записників і адрес, евіденції усілякої всячини. Більшість опитаних з юних років боялися втратити інформацію про світ довкола себе. Все життя записували, де і з ким відзначали дні народження, свята, відпустки. Дані про перельоти, списки прочитаних книг. Понад 80 відсотків вело щоденник.
«Деменція — це мов крига, що тане, на полюсах землі», — так поетично висловився один із керівників проєкту, професор Едуардо Даласко з неврологічної клініки у Сан Дієго. Компактна територія розпадається на острови. Води чимраз більше, суші чимраз менше. Хворі на Альцгеймера стають в’язнями океану забуття.
III
Мамо,
я почав забувати. Зі мною вітаються особи, яких я не знаю. Щоразу більше імен, які я не можу пригадати. Втішає мене, що забуте — це не загублене, як ти казала. Воно просто кудись гарно складене.
Я заборгував тобі цей лист. Через наші розмови. Через Лізетту. Через усіх тих жінок, скритних і німих, як Джанфранкова мама, з яких я подивовувався. Через сором, який мене зберіг, мов віск.
Через зошит, вкрадений у Вінковцях, який є моєю метрикою.
Того вечора в люблянському готелі «Слон», коли ви мені купили «Віннету», я розпочав у нотатнику свій список готелів. З Любляни ми переїхали до Рієки. Після «Слона» був сушацький «Небодер». Наступного дня з готелю ми перебралися на віллу до твоїх колишніх господарок, Мілкиці й Ірми Цар, Відіковац, 4. Був мій дванадцятий день народження. Мені подарували «На Ріо де ля Плата» Карла Мая. А там, на початку роману, згадується готель. Я його відразу дописав у свій список. Вірив, що в такий спосіб оживляю твій зошит. Відтоді й наука: життя — це ще й те, що написано в книгах, меж немає. Бджола й мураха любляться, як у казці, яку ти мені часто читала. Ніколи більше я на неї не натрапив. А шукав скрізь — і в братів Грім, і в Лафонтена, і в Андерсена.
Коли їхав провідати тебе, тільки-но з автобуса бачив Дунай, привиджувалася мені широка затока Ля Плати. Десь далеко, на воєводинському боці, виднівся Монтевідео. Останні місяці в будинку для старих ти провела в переселеннях, змінюючи готелі й міста. Я так ніколи й не довідаюся, де саме ти померла.
Яке останнє видиво стояло в тебе перед очима? Якийсь ведут із Селца, Цріквениці, Дубровника? Може, якийсь гобелен, один із серії мітологічних сцен, витканих із тридцяти шести відтінків блакитного? Яка доля скрипаля з синього кобальту? А вміст Лізеттиних шухлядок? Баглама професорки Фажов?
І в тебе були свої Хітероти. Вони були не з Червоного острову, а з Обіличевого венца. Відразу коло готелю «Мажестик». Ніколи не дізнався про цю історію, лише передчував її обриси. Вираз глибокої образи на твоєму обличчі. Мить, коли ти втрачала віру в людей, принижена й немічна, як тоді, коли отой татів товариш запитав, що робить Пенелопа, поки Одіссей у морі. Чи коли ти повернулася з батьківських зборів від моєї вчительки Марізи Шепич. Вона перед усіма назвала мене зубрилом. Того вечора ми довго розмовляли. Ти не сердилася на мене. Казала, що найважче бути самим собою. Відтоді в мені живуть двоє: я, такий, яким я є, зубрило, і той інший, до якого мушу дорости й на нього перетворитися.