Потім деякий час мовчить. «Жіночий інтернат пані Гаслінгер у Відні», — каже вона. Тут провела п’ять безтурботних років. Навчалася солоспіву в академії. Коли розпочалася війна, батьки її відіслали до родичів у Трієст. У затишку адріатичного міста вона мала почекати на закінчення війни. А тоді в Салоніках сталася велика пожежа. Весь квартал, в якому жили її батьки, згорів до тла. Зникли й вони. Того міста більше немає. Тепер там зовсім інше поселення, яке просто зберегло ту ж назву, але в ньому більше немає тих вулиць і площ, де вона зростала, немає будинків, парків, нічогісінько з того, що вона пам’ятає, нічого з того, що є лиш тут, на стіні. І в її спогадах. Немає й могили батьків. Їхні тіла так і не знайшли.
Потім розповідь про Трієст. Жила у віддаленому кварталі Шервола. Показує світлину, де стоїть на трамвайній зупинці. Біля неї— юнак в однострої. Влітку їздила у відкритому трамваї на пляж Барколе. Повторюю за нею назви трієстських кварталів. Пам’ятаю звук, інтонації слів, якими розкручуватиму кінострічки в моєму сховку, пральні. Мов тоді, коли кажу: «Бізерта». І бачу свого діда в білому світлі Африки. Сотні днів, висиджених у злиднях. Шрам на руці після видалення уламку. І правий вказівний палець, який він не міг зігнути.
Лізетта рухається далі, істрійським узбережжям. Після Трієста живе у Ровіні та на Червоному острові, а потім врешті оселяється в Пулі. Будинок на розі, біля стіни Арсеналу, де трамвай пригальмовує й під гострим кутом повертає до Сан Полікарпа. Згодом переїжджає на Губчеву вулицю. Вузькі проходи й сходи під Каштелом, потаємні тісні дворики й садочки, будинки, які після численних добудовувань позросталися докупи. Все тут нагадує салоніцький квартал її дитинства.
Я насолоджувався тими ритуальними подорожами, відвідуванням салоніцьких парків, вулиць і площ, назви яких запам’ятав ще після першої прогулянки. Я був ідеальним супутником для Лізетти, натренований тишею підвалу «Вілли Марії». Час від часу вона адресувала мені м’яку, порожню усмішку, позбавлену будь-якого почуття. Лише приємна втома від пережитого. Через кілька десятиліть я впізнаю цю усмішку без координатів на обличчі моєї мами, коли вона проводжала мене коридором будинку для старих, де провела останні роки свого життя.
Стою на нижній стіні Каштела, у зимових сутінках, дивлюся на подвір’я «Вілли Марії». Вікна моєї кімнати світяться. Хто тепер живе в тій кімнаті? Хто сперся на моє минуле? Як я колись спирався на англійських офіцерів і на ту італійку. Яка потужна драматургія рухає життєвими історіями! Коли закінчується холостий хід, що залишається? Сліпі вікна. Речі, побиті міллю в шафах і шухлядах. Анекдоти. Гарно оздоблена брехня, породжена переповіданням всього того, що колись було. Багато бажань. Безліч спроб, ще більше відмов. Довго сяяв жар наміру. Вірилося, що він вічний. Що немає такого страху, котрий міг би його вистудити, загустити в тугу. Ніхто не винен, що сталося інакше, що облуди — єдині правдиві експонати марнославства. І тому корисно подивитись у вікно, яке роками обрамлювало повсякдення. Либонь знайдеться графа, якої бракувало, без якої не можна виставити рахунок за боягузство, за промахи. Нічого не приписувати іншому. Без великих слів, які б пом’якшили зізнання; уможливили ще одну втечу.
Години точаться в ритмі крапельниці.
Скільки приятелів, родичів і знайомих заночувало в нашому помешканні. Зазвичай приїжджали на вікенд, відвідати синів у пульських казармах. Пригадую одного Велізара, моряка, наречена якого доводилася родичкою моїй мамі. Вони годинами не виходили з кімнати. Цікаво, чи в якомусь потаємному закутку їхньої пам’яті живуть досі картинки з «Вілли Марії»? Принаймні запах лавру з високої стіни у напрямку Каштела. Як ось у мені — незрушні рулони килимів з універмагу «Істра» біля Золотих воріт. І я можу оживити в споминах не лише задушливе повітря відділу килимів і фіранок на другому поверсі, золотий полиск величезних скляних пляшечок парфумерії на першому поверсі, там, де торгівля йшла на міру, а й голоси з ближнього ресторану громадського харчування «Слєме». Неперекладність понять певної епохи є найкращим доказом її автентичності.
Кожен час має свій запах.
Барич, професор історії, казав, що все Середньовіччя жахливо тхне. Через сморід ледь можна було пройти вулицею. Люди не милися. Вихлюпували нічні горщики у вікно. Їх оповивали зовсім інші запахи, ніж нас сьогодні. Повітря було інакшим. Смак води, м’яса, фруктів. Виразно чую професора, його хрипкий голос затятого курця, коли на вибухи нашого сміху він спокійно продовжує пояснювати поняття минущості. «Ваші внуки не знатимуть, що таке аптека, фарбувальня, бляхарство. Не існуватиме ні відбілювачів, ні воску. Не буде продуктових крамниць. Вони лише ковтатимуть пігулки!». Те останнє речення він вимовляв погрозливим тоном.