За Статутом нам належало спати з десятої вечора до шостої ранку, але проспати всі вісім належних годин майже ніколи не вдавалося. Чи то сержанти будили нас для нічних занять спортом, чи ми прокидались о четвертій ранку, брали інструмент та зранку починали займатися тим, що зробило з мавпи людину, — працею. Але я не згоден. Праця не зробила з мавпи людину. Праця зробила з мавпи втомлену мавпу. Доказом цього було те, що від такої великої кількості праці людянішими ми явно не ставали. Людину творять більш глибинні речі. Але звідки про це знати військовим, у яких все мас бути одноманітним і під прямим кутом.
Найжахливішими були ті дні, що починалися з переривання сну про дім або Маму командою «Рота, підйом!» Ці слова виривали мене з місця, де тепло і комфортно, у місце, де я — шматок м’яса. «Рота, підйом!»… тепер у мене ці слова завжди асоціюються із жахливим станом і ще чимось огидним на душі.
Час від часу хтось потрапляв у медроту, і одного разу настала і моя черга. Укотре після походу в лазню ми розпарені вишикувалися надворі й довго чекали. До ранку у мене піднялася температура. Спочатку я зрадів, але потім мене відвели до лікаря, який безпристрасно діагностував гайморит. Початок не дуже, я ж думав — звичайна застуда.
Але ніхто у мене не забере п’ять днів незабутнього відпочинку, який я заслужив. Лікували таблетками і фурациліном. Загалом там усіх лікували фурациліном.
Під час огляду у лікаря я кілька разів спостерігав картину, як хлопці починали плакати. Так, моральний стан у всіх був не на висоті. Дуже надихали військові жінки-лікарі, звинувачуючи в симулюванні, і в тому, що взагалі, не чоловіки ми, а ганчірки. Жінка в постсовковій армії — окрема розмова. У «Десні» вони працювали в основному в їдальні та в медроті. Я був ще хлопчиськом, хоча і стрімко дорослішав у таких умовах і ніяк не міг зрозуміти: «Як? Чому Ви так з нами розмовляєте, хамите, ображаєте? Ми Вам сини годимось. А якби на нашому місці був Ваш син? Якби вів був змушений їсти цю гидоту або зліг з температурою 39. Ви б теж його піддівали, сміючись із подругами?» Довелося розчаруватися не тільки в переконанні, що «вік дорівнює мудрості», а й у тому, що «жінка — це прекрасна і світла істота». Я на власні очі спостерігав огидно характерних низькорослих і некрасивих тролів. Хоча іноді в «Десні», як виняток, траплялися приємні жінки чи дівчата у формі.
Але я не про це. Я хочу розповісти про диво. Зі мною в палаті лежав один старослуживий з моєї роти. Йому було тридцять вісім, і він мав звання старшини. У перший день ми з ним довго і цікаво розмовляли, а наступного дня його мали виписувати. У нього була із собою книга, взята в казармі, в недоступному для нас кабінеті. Я попросив у нього цю книгу і, взявши з мене обіцянку повернути її потім на місце, він дав її мені.
У цей же день я акуратно зайшов у вільну палату; де ніхто не лежав, ліг на найдальше ліжко і почав читати. Книгу’ я попросив не просто так. Вже давно у мене почалася ломка за літературою, я прямо відчував, як деградую. Позаяк нам не давали книги, я почав записувати у свій маленький блокнотик різні історії та листи моїм знайомим, яких вони ніколи не побачать. Таким чином я хоч трохи тамував спрагу мозкової діяльності, але цей процес відбирав час мого сну, оскільки писати я мав можливість лише вночі. І ось, коли я нарешті добрався до повноцінної книги, я прочитав її за один день захлинаючись. Вона називалась «Прикордонний легіон». Це був вестерн, написаний забутим мною автором. Я ніколи не вмів швидко читати. І на книгу обсягом триста сторінок у мене зазвичай ішло близько трьох-чотирьох днів, а тут я впорався за один. Але спрага інтелектуальної праці не пройшла: на наступний день почав перечитувати, але вже спокійніше і повільніше. У такі моменти, коли у тебе забирають все, стає добре видно, які речі у твоєму житті дійсно мають значення.
Окрім голоду інтелектуального, мені також вдалося вгамувати і звичайний. Нам приносили їжу з їдальні, й можна було їсти стільки часу, скільки було потрібно, а не півтори хвилини. До того ж, можна було взяти добавку. Після кожного прийому їжі я міг тільки лежати — настільки у мене боліло пузо. Тому я йшов у палату, падав на ліжко та зі щирим задоволенням віддавався порожнім фантазіям.