Незважаючи на постійний головний біль, я досить добре провів час. До того ж, там був душ і бойлер, тому щовечора я нелюдськи мився.
В основному зі мною лежали солдати з гострими респіраторними захворюваннями, але також чимало було тих, у кого гнили натерті ноги. Чесно кажучи, ніколи не бачив таких великих гнилих ран на ногах і пальцях ніг.
Настав день виписки, і слова жінки-лікаря про моє повернення у стрій прозвучали як вирок.
З перших же днів мене знову направили носити каміння по маршруту з пункту А в пункт Б. У робоче русло я увійшов так само різко, як і після звільнень на присягу. Недавній відпочинок здавався галюцинацією чи сном, тільки книга нагадувала про те, що ці чарівні 5 днів були справжніми. Я пам’ятав про свою обіцянку покласти її на місце. Проблема була в тому, що вдень навколо потрібного мені «забороненого» кабінету постійно ходила купа народу, а вночі двері були зачинені на ключ. За дві пачки цигарок я орендував ключ на десять хвилин у Чергового. О четвертій ранку я провів операцію «повернення». Та от, коли я побачив книжкову шафу, очі у мене розбіглися по полиці. Звук кроків у коридорі нагадав мені про те, що я тут не зовсім офіційно, тому швидко поклав свою і на автоматі вихопив іншу книгу, засунув у штани і вийшов геть. Віддав ключі, книгу засунув у наволочку і ліг досипати. Яку книгу я взяв? Ту, на якій було написано Е. Гемінгвей. Близько тижня я волочився з нею за пазухою і читав під час будь-якої вільної хвилини, коли ми йшли на якусь роботу.
Небо, як завжди, було сіре, а земля сира. Добре, що хоч не мороз. Солдат років двадцяти п’яти у брудному камуфляжному одязі виліз із ями і сів на держак своєї лопати.
— Мужики, зав’язуйте. Давайте перекуримо.
Ніхто не був проти. Я озирнувся навколо, чи немає начальства поблизу, виліз із величезної ями, обтрусив пісок, дістав із кишені шматок целофану, який тримав при собі постійно, і сів на нього, щоб дупа не промокла. Ще один хлопчина мовчки виліз, різким рухом занурив лопату в землю, сів навпочіпки і сказав:
— Покуримо?
— Як ви задрали своїм покуримо. Грошей немає чи сказати, де продаються?
— Чого ти кіпішуєш?
— Та тому, що задрали ви. Половина пачки роздається на ваше «покуримо».
— Коротше… краще б ти так в ямі єбашив, як претензії кидаєш.
— Усе. Не плач. Залишу тобі.
— Якийсь ти дохуя зухвалий.
Мені було абсолютно фіолетово, про що вони говорили і чим це могло закінчитись. Але наслідки можливого інциденту могли відобразитися на мені, а це було б неправильно. Тому я вирішив відволікти орлів.
— Друже, поклади, будь ласка, лопату на землю. А то ти її так поставив, що будь-хто одразу побачить непрацюючу лопату, яка височить над нами.
— А то нас не видно, що ми тут сидимо?
— Ми в темному одязі на тлі темної землі, а світлий держак лопати стирчить із землі, як флагшток.
— Ну, побачать. Яка різниця? Ми он уже скільки єбанули.
— Друже, наче ти не знаєш, що для шакалів головне — не робота, а демонстрація процесу роботи. Навіть якщо ми тут будинок до вечора збудуємо, а вони прийдуть і побачать, як ми куримо, нас виєбуть.
Тут моєму співрозмовнику передали половину цигарки. Він затягнувся і поклав лопату поруч Із собою. Потім затягнувся ще раз і видихнув запитання у мій бік:
— Нахера ти пішов одразу на контракт?
— Планував вступати до вищого військового, але завтикав із документами і медоглядом, а служити хотілося. Тому буду ще раз вступати з контракту, там ще й пільги будуть під час вступу. Це великий плюс, у мене оцінки після школи дуже херові.
— Шакалом будеш?
— Сподіваюся, що ні. Точніше, сподіваюся, що буду нормальним офіцером.
— Ага, — хлопець засміявся. — Будеш єбать усіх за те, що військове вітання не віддали.
— Чого ти доїбався до малого? — встряв у розмову єдиний з нас, у кого були цигарки. — А ти якого на контракт пішов?
— Тому що нах мені «строчка»? Я після цієї довбаної «учебки» поїду в частину до себе в місто. Мій будинок одразу через паркан. Постійно нормальне їдло, поруч із домом, ще й зарплата капає. А рік ось такого маразму, як тут… я єбав.
На якийсь час усі замовкли.
Сира земля під дупою, брудний, жодного разу не праний одяг на нас, окрім білухи, яка змінювалася раз на тиждень, а над головою — похмуре небо. До речі, я не пам'ятав, щоб сонце хоч раз сходило відтоді, як ми тут. Начебто все навколо намагається нас морально зламати, навіть погода. Боже, як хочеться помитися, одягнути чистий одяг і відчути себе білою людиною, а не рабом на галері. Якось один хлопчина намагався. Виправ форму, повісив її сушитися, вранці встає, щоб забрати, пробирається в сушарку через натовп, а форми немає. Чи варто переповідати реакцію Старшини, коли всі вишикувалися йти на сніданок, а в строю стоїть біле тіло в білусі й тремтячим голосом каже, що у нього вкрали форму. Зрештою він заплатив каптерщику за новий комплект. Певним чином він досяг результату, якого прагнув: тепер у нього була нова чиста форма.