Настав заповітний день. Нам усім видали наші сумки, з якими ми приїхали. Я нарешті зняв ненависну білуху і одягнув цивільну нижню білизну. Нам видали наші сімсот гривень за крайній місяць, вишикували на плацу, щоб офіцери «йопта», «зрозуміло, так» і «сука» в останнє звернулись до нас з напутніми словами, і на чолі зі Старшиною наше угруповання попрямувало до КПП, до якого ми приїхали три місяці тому.
Загальне фото нашого взводу з Вампіром, завантаження в автобус, і я знову відчув себе вільним. Ось тільки свобода ця була якоюсь прісною. Немовби я не знав, що з нею робити. Я ситий, мені комфортно, можу спокійно заплющити очі й заснути… не знав, чого мені ще хотіти. За цей час я звик лише мріяти і розучився діяти. А тепер… що далі? Було відчуття, що я розучився фантазувати. Неначе армія зробила з мене робота, здатного мислити вузько, у межах визначених меж, де все просто і зрозуміло. Армії вдалося зробити те, що не вдалося школі, зробити з мене вузьколобого барана.
Нас привезли на Київський залізничний вокзал. Я був у компанії з іще чотирма хлопцями, які їхали служити в ту саму військову частину, що і я. Квитки замовили ще два тижні тому, тож ми просто зайшли у приміщення і чекали.
Не минуло й п’яти хвилин, як до нас підійшли три солдати ВСП на чолі з полковником. Він перевірив наші документи, зробив купу зауважень щодо шевронів, неправильної кількості міліметрів між петлицями і краєм коміра… загалом, звичайний клоун із серйозним обличчям розповідає абсурдні для адекватних людей речі. Написав цілий список порушень, дав напутні слова про те, що ми маємо обов’язково розповісти в частині про увесь цей список зауважень, і пішов. Побажавши йому здоров’я і віддавши військове вітання, ми попрямували туди, де були різні вокзальні кафешки. В одній із них усі замовили собі вареники. Потім я замовив ще одну порцію, а потім ще… наївся, немовби за всі три місяці «учебки».
О десятій вечора, коли прийшов наш потяг, ми вже стояли на пероні. Опинившись у плацкартному вагоні, мої попутники одразу ж почали «відзначати».
Як я вже сказав, зі мною їхали ще чотири чоловіки. Їм було 33, 31, 28 і 24 роки. Колишній даїшник, колишній бадігард, чемпіон Європи з карате, студент-заочник і я — колишній школяр. Вже завтра ми всі мали стати десантниками. На стіл розклали продукти, куплені у крамниці на вокзалі, дві пляшки коньяку, з телефона почав кричати Расторгуєв. Кілька разів серед ночі люди з вагона зверталися до нас із проханням не шуміти. П’яні військові вибачалися, робили музику і свої голоси тихіше, але вже через 15 хвилин все забувалося, рівень шуму поновлювався і веселощі тривали. Коли «пальне» закінчувалося, на допомогу приходив провідник, який приносив пляшку за пляшкою. Час від часу до нас підсаджувалися деякі пасажири, випивали і йшли, після чого їх місце займали наступні. Ніч була досить насичена, і для мого життя на той момент — безпрецедентна. Коли вже всі видохлись і поснули, я як єдиний тверезий узяв на себе відповідальність за групу, завів будильник і також ліг.
Не знаю, чи дзвонив будильник, але розбудив нас провідник, коли ми вже були в Дніпрі. Незважаючи на недосип і активну п'янку, хлопці почувалися добре. Напевне, свобода надає витривалості. Троє з нашої компанії самі були родом із Дніпра, тож ми не попрямували одразу в частину, до якої залишалося ще п’ятдесят кілометрів, а поїхали додому до найстаршого з нас. Там уже чекала його мама з накритим столом. Як же приємно було відчути таку кількість відтінків смаків різної їжі. М’ясо, картопля, салати, фрукти… вже потім, значно пізніше, при згадці про цей день у мене відразу ж починала виділятися слина.
Взагалі, спогади — дуже дивна річ. Проходить час, і ми з якимось дивним теплом починаємо згадувати те, що колись відбувалося. Навіть якщо це було щось важке, як, наприклад, смерть батька. Можливо, це тому, що ми запам’ятовуємо не саму ситуацію, а почуття, які вона викликала. А почуття та емоції завжди унікальні. Ми можемо їх згадати через десятки років через якусь дрібницю на кшталт запаху чи смаку.
Коли ми згадуємо стосунки з людьми, навіть неприємні нам, перш за все згадується щось приємне. Вголос ми можемо говорити, що завгодно, але всередині ми постійно це відчуваємо… потяг до почуттів. Кожен момент нашого життя — унікальний, зі своїм запахом, смаком, кольором, відчуттям. Це чимось схоже на машину часу. Я згадую побитий брудний кахель у кімнаті для вмивання в «Десні», дзеркала, що висять над іржавими кранами. У цьому спогаді у дзеркалі з’являюся я і виглядаю так само, як кілька років тому. Я знову в минулому і відчуваю запах армійського дешевого мила. Навколо мене, в кімнатці площею двадцять п’ять квадратів з’являється кілька десятків таких самих зелених, нещодавно пострижених наголо хлопців, які намагаються встигнути умитися, почистити зуби, випрати шкарпетки і помити ноги перед відбоєм.