Але після шикування нам усім роздали завдання з прибирання території, а мені сказали, щоб я змінив одного днювального на тумбочці. Клас. Замість того, щоб іти відпочивати, я маю стояти на тумбочці й відповідати за казарму, де навіть половини начальників в обличчя не знав. Солдат, якого я мав змінити, почав розповідати мені про порядок побуту і обмовився, що, мовляв, зараз їде додому на вихідні, я запитав його: «Так просто?». Хлопець посміхнувся і пояснив, що певна кількість алкоголю або грошей може допомогти вирішити питання в потрібному напрямку. Я теж посміхнувся, але в голові промайнули перші тривожні думки.
Уже кілька годин я стояв на тумбочці, а в казармі, окрім мене, були лише черговий, ще один днювальний, та ще в канцелярії сиділи Пузатий і мій новий Старшина. Старшина був товстим, із пухкими щоками чоловік років тридцяти. Кілька років тому він проходив строкову службу в цій роті, після чого вирішив залишитися, підписав контракт і пройшов шлях від солдата до старшини ще тоді, коли існувало таке звання.
Мене покликали в кабінет, де сиділи мої нові командири. Я попросив замінити мене на тумбочці, постукав, запитав дозволу, ввійшов. Знову розмова почалася з моєї мотивації до служби. Близько п’яти хвилин вони розповідали, що тепер я десантник і взагалі красунчик. Загалом саме ці два персонажі здалися мені дуже доброзичливими і прихильними до мене. Але потім мене Просто запитали:
— Друже, а хочеш вихідний? — пузатий командир взводу усміхнувся, як чеширський кіт.
— Звісно. Я би хотів відпочити, виспатись після «учєбки».
— Зганяй, купи нам пивка з рибкою. І підеш додому.
Я відчув, наче мені вісім, і у мене відібрали морозиво. Я навіть трохи розгубився.
— В сенсі?
— Що ти не зрозумів? — встряв у розмову Старшина.
Не знав, що відповісти.
— Сходи у містечко, принеси пива і йди додому. В чому проблема?
Це було моєю першою великою помилкою, але вісімнадцятирічний дурень погодився.
— От і добре. Купи вісім літрів Львівського і в крамниці «Кега» рибу візьми.
Мені пояснили, яку рибу, і я вийшов з кабінету, але тут же зайшов знову.
— Що мені з ножем робити? — я кивнув на багнет-ніж, що висів на моїй портупеї.
— Залиш черговому. І на, візьми рюкзак.
Так і зробив. Купивши все в місті, я без проблем пройшов через КПП, все віддав. Мої командири радісно хвалили мене, доки ховали пиво під стіл, а потім сказали, що можу бути вільним до понеділка. Я попрощався і пішов з казарми прямо у ліс. Знайшов там дерево, що впало, сів на нього і намагався проаналізувати те, що сталося.
Так, тут більше свободи, але це зовсім не те, як я собі уявляв десант. Жирні лизоблюди, які спеціально створюють тобі некомфортну ситуацію, а потім пропонують за хабар її вирішити. Я ще ніколи не бачив, щоб люди пили стільки пива. Чому вони не поспішають додому, а п’ють у казармі? Чому не вдома? Чому вони не поспішають швидше повернутися і проводити час із сім'єю? На всі ці запитання я мав отримати відповідь у найближчі місяці. Причому ці відповіді були настільки категоричними, що більше у мене ніколи жодних питань не виникало. Окрім того, я навіть перестав чомусь дивуватись. Я тоді ще не розумів, що, погодившись на їхні умови, я повісив собі на спину ярлик «на ньому можна їздити».
Я прийшов сюди із твердим наміром почати нове життя, і перебуваючи в «Десні», я сформулював для себе кілька правил цього нового життя: не красти, не ображати, допомагати, щосили прагнути бути хорошою людиною, з якої виросте зразковий офіцер. Я хотів пишатись собою, і щоб мною пишалися інші. Уже в найближчому майбутньому мої юнацькі принципи вилізли мені боком.
Погулявши по лісу і місту до самого вечора, я повернувся в гуртожиток. Містечко, до слова, було зовсім маленьким. Там мешкало лише близько п’яти тисяч осіб, і обійти його можна було максимум за п’ятнадцять хвилин.
Зайшовши до своєї кімнати, я побачив лише Каратиста. Богатиря не було. Я так подумки назвав іншого сержанта через схожість його прізвища з ім’ям одного відомого в руському фольклорі богатиря… ну і, звичайно, через зовнішню схожість. Світле волосся, рум’яні щоки, міцна статура. Йому дуже підійшло б ім’я Ярема або Ємеля. Запитав Каратиста, де всі, той мені відповів, що Богатир поїхав додому на вихідні, а інший новобранець переїхав до сусідньої кімнати.
Каратист, до речі, був справжнісіньким каратистом. Він саме перед моїм приїздом щойно повернувся зі змагань з карате, влаштованих Міністерством оборони, і зайняв там якесь із призових місць. А ще він любив помахати нунчаками, які завжди лежали біля його ліжка. Спорт спортом, але Каратист був п’яний. Пізніше до нас у кімнату зайшов ще один сержант, дуже високий великий хлопець, якого всі називали Сьома.