— Друже, це моя білизна. Де ти її взяв?
— Зараз я зателефоную тому, хто мені її приніс.
Він взяв телефон, приклав його до вуха, вдаючи, що комусь телефонує, поставив кілька запитань і сказав мені, що він не знає, це приніс хтось із іншого підрозділу. Правильно було б розбити йому хайло і забрати свої гроші з білизною, але я знову не захотів створювати конфліктну ситуацію, просто зробив висновок, що він чергова паскуда, якій не можна довіряти.
Я взагалі став досить інертним. Щоденно на службу я приходив, як на якесь випробування. Постійно у строю мене хтось чіпляв і підколював. Час від часу я все ж таки злився і відповідав, але щоразу це закінчувалося не на мою користь: вони тиснули на мене досвідом словесних перепалок, а я не був сильний в образах і пустопорожніх балачках. Кілька разів я виявив слабкість, пси відчули це, прикусили і більше хватки не послабляли. Кожен день для мене став випробуванням. У будь-яку вільну хвилину я діставав телефон і читав книжки, але вони примудрялися навіть до цього чіплятись. Іноді претензії доходили до такого абсурду, що я навіть не знав, що відповісти.
Якось під час обіду я пішов разом з іншими контрактниками в гуртожиток на території частини. Сиджу в кімнаті, читаю книгу, яку тоді постійно тягав із собою. Тут у кімнату заходить один із контрактників, який служить вже півтора року.
— Це що, книга?
— Так.
— Ти що, читаєш?
— Так.
— Ніхуя собі! — вимовив солдат із неприхованим здивуванням на обличчі.
З часом такі речі мене перестали дивувати. Я переконався і змирився, що велика частина особового складу — це безлике бидло, яке прийшло в армію через безвихідь або тому, що хотіло уникнути «строчки», замінивши її лайтовим проходженням служби, розтягнутим на три роки.
Я постійно спостерігав, як всі один в одного крадуть, підколюють, ображають, звалюють свою роботу на інших, стукають. Армія дуже добре розкриває людину. Все те гниле, що у ній є, вилазить назовні настільки явно, що починає смердіти. Ось тільки лайна навколо стає занадто багато, й одне лайно не помічає іншого, і вважає, що цей сморід навколо — звичайна річ. Саме такі й приживаються найкраще у постсовковій армії. Знаходять свою нішу і займають її. Потрібно бути неймовірно сильною особистістю, щоб залишитися собою і не стати жертвою армійської битовухи. Таким був мій ротний. Єдина людина, яка мене не розчарувала. Біда лише в тому, що вже через кілька тижнів, як я потрапив у роту, він отримав підвищення і був переведений в інший підрозділ. Коли він командував ротою, Пузатий, Старшина, Зампотех і ще одне Опудало більш-менш тримали себе у руках. Доки ротний був при нас, навіть ці тварини здавалися мені нормальними. Але коли він пішов і його посаду прийняв новий командир, ці красені розкрили увесь свій потенціал. Бухати стали в рази частіше, а ставлення до особового складу стало ще більш скотським. Гроші намагалися збивати за все, що завгодно. Особливо Пузатий і Опудало. До речі, про Опудало… Приблизно мого зросту, рудий, з горбатим носом, вічно намагався мудрувати і корчити з себе серйозного хлопця, якого насправді нічого так не цікавило, як власна вигода. Саме йому мені доводилося заносити гроші, щоб дозволили на вихідні з їздити додому, що, правда, траплялося дуже рідко, може, раз на півроку, з Пузатим, Старшиною і Опудалом завжди можна було домовитися. Вони були настільки огидними, що іноді один з них карав, а інший пропонував за могорич прибрати покарання, немовби в таємниці від іншого. А ось Зампотех був не такий простий. Він був боязким, дуже підлим, але розумнішим і не таким жадібним, як ця трійця. Це його вигідно вирізняло серед інших.
Корупція була всюди. Якщо хтось мав якийсь заліт, винний ставав золотою жилою для того, кому він попався, — від командира взводу до командира батальйону, який любив подарунки і гарненько випити не менше за інших. Мені за час служби в частині з різних причин і для різних командирів доводилося приносити подарунки в діапазоні від банальної пари пляшок горілки чи пива до снігоприбиральних лопат і плафонів на лампи. Корупція була по всій бригаді на всіх рівнях. Щоб отримати належні тобі річні (так звані підйомні, або мат. допомогу) виплати вчасно, потрібно було заплатити двадцять п’ять відсотків начальнику фінансової служби. До речі, я цього не робив, оскільки у мене був чіткий фінансовий план, як мені заробити грошей на речі, про які мріяв, тож я нікуди не поспішав. Я був упевнений, що рано чи пізно мені їх виплатять, нехай і в останню чергу.