— Та, дійсно, дичина. Вчора дивився новини, що пости гайців біля Києва розбиті й там уже нікого немає.
— Тобі не здається, що попахує чимось дуже недобрим? З кожним тижнем не стихає, а лише все більше і більше розпалюється. Я інколи заходжу в комп’ютерний клуб, щоби в ютюбі подивитися ролики з Майдану. Складається враження, що там війна іде.
— Так, я теж бачив кадри. А чув, що в Криму також щось починається? — запитав Компас, переступаючи з ноги на ногу, витоптуючи під собою сніг.
— Чув. Захар телефонував своїм у Крим. Каже, що там все нормально і нічого не відбувається.
— А яким боком взагалі Крим до цього всього має відношення?
— Поняття не маю.
— Ти дивишся в нічник?
— А хулі толку? Я очима бачу більше, ніж через цю хєрню. Ну, хіба що, якщо хтось із них буде курити величезну сигару. Хоча, і в цьому випадку я її очима побачу без проблем.
— Як ти думаєш, скільки років цьому нічнику?
— Він вісімдесят якогось року.
— Ого.
— Ти знаєш, що у німців уже в Другу світову війну були прилади нічного бачення?
— Чувак, ти забув, з ким ти розмовляєш? — запитав він мене з награною важністю. — Я сержант повітряно-десантних військ! «Фахівець»! — продовжив він, махаючи піднятим вказівним пальцем.
— Звісно, не знаю.
Ми засміялись. Сніг за нашими спинами захрустів. Прийшла зміна.
Закінчивши нічні тренування, не здаючи автомати, ми поспали в казармі до обіду, а потім, як і домовлялись, разом пішли до зам-комбата. Сущ, як ми його називали, сидів у своєму кабінеті один. Ми постукали, зайшли.
— Товаришу майоре, нам вчора повідомили, що записуєте людей, охочих на Майдан їхати, — почав я.
— Так, надійшла така команда. Хочете записатися?
— Та розкажіть деталі. Ми лише про списки чули.
— Ну, процедура проста. Вас швидко звільняють з бригади, оформлюють у беркут і їдете у відрядження.
— А це законно? — перехопив Компас.
— Ото ж для того, щоб було законно, вас і звільняють з бригади.
Вам же там ще й платити будуть.
— Скільки?
— Чотириста доларів на тиждень.
— А де ми там жити будемо?
— Хлопці, поняття не маю. Мабуть, у якихось приміщеннях розмістять. Особливо на комфорт не розраховуйте. Хоча… Бог його знає.
— Офіцери наші їдуть? — це вже я цікавлюся.
— Чому тебе це цікавить?
— Нуууу, просто…
— Це не важливо. Записуватися будете?
— Поки що ні. Потрібно подумати.
— Ну. Справа ваша.
— Всього доброго.
Ми вийшли з кабінету. Компас подивився на мене і запитав:
— Що ти думаєш?
— Братан, хєрня якась.
— Я також так думаю.
— Звільнять тут, оформлять там. Якщо там все так однозначно: тут погані, там хороші, до чого це шифрування?
— Пішли вони на хуй, — так міг посміхатись лише Компас, добре і з матюком.
— А ми йдемо спати, — підтримав його у відповідь.
До цієї теми ми більше не повертались і наступні тижні спокійно несли службу. Наскільки я знаю, у беркут так нікого і не перевели: дурнів не знайшлося.
Робочий день добігав кінця, і ми стояли, створивши чергу біля зброярки, щоби здати зброю.
— Після здачі одразу шикуватися на поверсі, — пролунала команда командира роти.
Усі зібралися. Взводний доповів ротному. Ротний вийшов і почав говорити:
— Можливо, завтра зранку надійде команда, і ми вирушимо в Київ. Усі будьте на зв’язку. Якщо ваші командири взводів та відділень накажуть, то ви маєте негайно прибути в розпорядження для отримання зброї та сухпайків. Хто мешкає за межами території гарнізону, рекомендую заночувати в казармі. Все, мужики, всі вільні. Розійтись.
Стрій розсипався, і натовп розплився по всьому поверху у своїх справах.
— Їдемо пиздити людішек! — зухвало прокричав гопник у військовій формі з Миколаївської області.
— Ти дебіл? — спокійно запитав його командир взводу.
— А хулі… хоч якась різноманітність. Задрало сидіти в частині.
У казармі зашуміло, всі щось обговорювали. Я пішов до командира роти. Постукав у двері:
— Товаришу капітане, дозвольте?
— Так, заходь.
— Я завтра за розкладом у наряд заступаю. У разі, якщо буде команда, мені готуватися до виїзду?
— У разі чого командир взводу тобі все скаже.
— Зрозумів. Всього доброго.
— Давай. Добраніч.
Я вийшов із казарми і стежкою через ліс, якою ходив уже безліч разів, попрямував у бік офіцерського гуртожитку, додому.
Дорогою я роздумував про можливі сценарії на завтра. Їхати розганяти Майдан… стати в одному ряду з підарами, які в часи мого дитинства вечорами збивали гроші з сопляків у парках. Проти людей у будівельних касках і з камінням у руках, що стоять там у десятиградусний мороз проти президента-зека… Думав дуже довго. Я солдат і зобов’язаний виконувати накази, але… Мені хотілось зателефонувати своїй колишній дівчині, поговорити, як раніше, щоб заспокоїтись. Але вона в минулому, і телефонувати було нікому.