— Чому не постріляли тих, хто зі зброєю?
— Вони за місцевими ховалися. Слухай, там повний треш творився. Ми стріляли тільки в повітря, коли проривалися. Я ж кажу, тільки наша рота нормально проїхала, інші застрягли на багато годин.
— Розформують… а з нами що? Сущ щось говорить?
— Ніхто нічого не знає. А у тебе там що?
— Сьогодні мають приїхати «Наташки» і кран, щоб погрузити машини, і відправляють у бригаду ремонтувати.
— Все, давай. Маю бігти.
— Давай. Телефонуй у разі чого. Я без інтернету, але мобільний зв’язок є.
— Окей. Давай.
Я розповів новину всім хлопцям, що були зі мною в тракторній бригаді. Усі знітилися.
Приїхали Урали, ми завантажили машини, добралися до бригади, я здав зброю з боєприпасами і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов додому спати.
Вранці я прийшов на восьму ранку і одразу попрямував до виконуючого обов’язки командира батальйону.
— Товаришу старший лейтенанте, бригаду розформують?
— Ну, по телевізору сказали, що так.
— А командування?
— Командування нічого не говорить.
— Добре. Тоді я пішов у парк, займатися машиною?
— Так, йди.
— Там є хтось, хто може допомогти з машиною?
— Іди, не турбуйся. Там знайдеш когось.
— У сенсі, когось?
— Де ти машину залишив?
— Перед першим Батом.
— Перегони її до наших, там у тебе буде велика компанія.
— В сенсі.
— На місці все зрозумієш.
— Я не зможу перегнати машину, тому що вона не їздить.
— Тоді одразу йди до наших боксів.
— Добре.
Вийшовши з казарми, я натрапив на бригадне шикування. І тут я охренів. Як ні в чому не бувало, на місці виконуючого обов’язки командира бригади стояв наш Комбат, який у березні полетів у супроводі командувача лікувати свій алкоголізм. Вилікував напевно, бля. Ми всі думали, що його чекає як мінімум звільнення, як максимум в’язниця за те, що під час виконання бойового завдання командир батальйону, у якого в підпорядкуванні кілька сотень людей, постійно бухав. Але ні. Він на місці. Бригаду шикує. Командира бригади підміняє.
Коли помер мій батько, він без питань відпустив мене додому. За що я йому завжди був дуже вдячний як людині. Але як до військового я не відчував до нього ні краплі поваги.
Я чітко розмежовував поняття «людина» і «військовий». Тому що це дві абсолютно різні форми життя. Як говорилося в одному фільмі: «Військовий — це не професія, а сексуальна орієнтація». Це був жарт, але, як то кажуть, у кожному жарті є частка жарту. Я, до речі, був жахливим військовим. У всякому разі щодо того, як я собі уявляв справжнього військовослужбовця.
Прийшовши в парк, я одразу пішов до своїх боксів. Тааааак, там був аншлаг. Кілька десятків поламаних машин перед боксами, над якими вже працювали бійці.
Мене буксиром відтягнули до всіх, і я просив консультацію у старших товаришів. Зампотех бригади, примруживши розумне обличчя, порадив мені поміняти бортовий фрикціон. Я поняття не мав, як це може бути пов’язане з тим, що витворяла моя машина. Ну, та нехай. Хто я такий, щоб сперечатися із зампотехом бригади. Рік тому на заміну фрикціона у мене пішло близько тижня. Подивимось, як я впораюсь цього разу.
З навушниками у вухах, роздягнений, в одних штанах під теплим сонцем, я працював щодня з ранку до вечора. Тому всі дні були досить одноманітні. Але довго нудьгувати не довелося — до нас приїхав якийсь полковник із Києва з перевіркою.
Йде, отже, полковник з великим блокнотом у руках, попереду нього рухається його не менш великий живіт, і раптом він кличе до себе зампотеха бригади і наказує вирівняти корми всіх машин по ліхтарному стовпу. Якби вся моя рука не була в мазуті, я б закрив долонею обличчя, щоб не бачити цієї ганьби. Те, що жодна з цих машин не на ходу, деякі з них без катків і навіть без гусениць, його не хвилювало, ми повинні були пересунути всі машини, щоб вони стояли красиво в одну лінію.
У країні почалася війна, у нас величезні небойові втрати в техніці й потрібно в найкоротші терміни поставити її у стрій, але замість цього ми втратили повний день, щоб виставити «гроби» в одну красиву лінію.
Нехай все навколо вибухає і горить, головне, щоб скрізь були рівні кути і прямі лінії. Сука…
Я сидів у коридорі роти на дивані і раптом заходить кілька хлопців, з якими я розлучився в Олександрополі.
— Привіт! — одразу попрямував до них.
— Здоров.
Ми обнялися.
— Як справи?