Я і ті хлопці, яких збиралися судити за «зраду», ми всі добровільно поїхали назад на війну, незважаючи на те що у нас повністю була відсутня будь-яка повага і довіра до нашого начальства. Потвор, які тоді нами командували, ніколи не хвилювало наше здоров’я, життя, благополуччя та якість побуту. Лише картинка і вічна показуха, паралельні й перпендикулярні лінії. Нас планували розформувати, назвали зрадниками на національному рівні, але ми всі тут. Чому? У чому наша мотивація? Я не знаю. Сам дивуюся.
Присутність Рудого Опудала постійно тримала мене в тонусі: я завжди був готовий до бійки. Більше того, я шукав її. Як там Мауглі казав: «У Мауглі під язиком досить колючок, щоб увіткнути в шкуру кожному Рудому Псу». У мене вистачало колючок, і вони завжди були напоготові. Але моя, стиснена у пружину агресія іноді вистрілювала не в потрібний бік. З нами був здоровий хлопець, сержант, на дві голови вищий за мене і важчий кілограмів на сорок. Прямо в наметі у присутності Опудала він недобре відгукнувся про мене. Я підірвався з ліжка і з ошаленілим виразом обличчя, вирячивши очі, став на нього наїжджати, провокувати на бійку, пропонувати відійти «за намет» і заодно кинув фразу: «Сержант, капітан, мені насрать! Я будь-кому морду розіб’ю за такі слова!». Не чекаючи такого напору, здоровань дав задню, а пізніше ще й вибачився, після чого і я у нього вибачився. Але справа не в цьому. Найголовніше, що цю всю ситуацію бачило Опудало з погонами старшого лейтенанта. Після цього випадку я більше ніколи не чув у його тоні зверхності або огиди, і говорив він якось… акуратно чи що. Мені більше не хотілося його бити. Я був задоволений тим, що він боїться. Я його вже принизив. Змусив відчути страх перед солдатом. Я чув його слабкість в кожному слові, що він промовляв.
Між тим хлопчиком, який не міг знайти себе в цьому середовищі, і цим собакою, який відчуває себе чудово в будь-яких умовах і в будь-якому солдатському колективі, різниця лише рік… На жаль, я все більше переконувався, що вчиняю і поводжу себе правильно.
— Друже! — окликнув хтось мене.
Я розвернувсь і побачив хлопця, який поїхав на моїй машині разом із зампотехом роти.
— Привіт! — обійняв його. — Що ти тут робиш?
— Вчора приїхав в Ізюм. Ну і надрочилися ми з твоєю машиною.
— Що з нею?
— Та все, «гроб». Відтягнули в бригаду. Коробці кінець.
— У тебе їжа є?
— У сенсі?
— Пішли, печивом пригощу.
Ми пішли до мене в намет, я пригостив його вафлями, і він мені розповів про ситуацію на блокпостах. Мені ще більше захотілося якнайшвидше туди потрапити.
Чи давав я хабарі? Так. Чи пропонував їх сам? Так. Турбувала мене ситуація в країні? Абсолютно ні. Мене турбувало лише своє власне благополуччя, комфорт і амбіції. Ось і прийшов час платити за свій особистий внесок.
Але чому ж я тоді злився на всіх навколо? Адже розумів, що абсолютно все навколо — наслідок моїх рішень. Я опустив руки. Я перестав мріяти. Дозволив своєму світу звузитися. Моя агресія і злість породжувалися зростаючою впевненістю, що мої життєві цілі стали нікчемними і негідними. Колись я мріяв бути космонавтом, ученим, піратом, хотів відкривати для себе нове, а тепер я цілком задовольнявся перспективою копати ями за гроші. Я ненавидів себе, але мої внутрішні чорти намагалися знайти винних в оточенні, і я піддавався. Викид агресії давав мені задоволення, але ненадовго. Я кайфував від своєї перемоги іноді годину, іноді цілий день, але ейфорія проходила, і я знову бачив у дзеркалі слабку людинку, не здатну впоратися із простими побутовими завданнями.
В Ізюмі був великий табір. Дуже багато підрозділів, кілька сотень людей. Полонених, яких взяли по дорозі, ми залишили тут. У таборі були і свої полонені. Їх іноді виводили з ями з мішками на голові, щоб погодувати.
Я провів тут менше тижня. Одного ранку нам сказали збиратися і відвезли у вантажівці з якимись ящиками до злітного майданчика, неподалік від табору. Нас вже чекав гелікоптер. Завантажили ящики, завантажились самі й піднялися в повітря. На той час бойовики вже збили кілька наших гелікоптерів, тому ми летіли на мінімально низькій висоті. Ілюмінатори були відкриті, й з них стирчали дула наших автоматів, пильно спостерігаючи за зеленкою внизу.
Ми пролетіли прямо над Карачуном, де розташовувалися наші артилеристи, і приземлилися на Краматорському аеродромі. Нарешті, знайомі обличчя, в тому числі наш тимчасовий командир батальйону.