Насамперед я пішов шукати свою роту. Хлопці жили в місцевій казармі одноповерховому бараку. Там же, в невеликій окремій кімнаті, жило командування нашого бату. Мене одразу визначили на блокпост. Точніше, в моє розпорядження дали машину, яка перебувала за сімдесят метрів від блокпосту. Машина була неробоча, на місцевому діалекті «гроб».
Стояла собі самотньо за декілька метрів від дороги, наполовину прихована високим бур'яном. Там, прямо в башті, вже кілька тижнів жив навідник на прізвисько Бурят. Ми з ним з різних рот, але були знайомі вже близько року і тут знову зустрілися. Він швидко ввів мене в курс місцевого побуту: вода, їжа, робота тощо. Дав мені один із двох своїх ватяних матраців, і я взявся майструвати собі спальне місце на сидіннях командира, механіка і кулеметника.
В обід ми пішли в їдальню на території аеродрому. До неї було близько кілометра уздовж — злітної смуги. В їдальні зауважив значний неприємний факт: величина порцій і асортимент страв явно демонстрували, що тут вже є проблеми із провізією. У супі рідко можна було виявити щось, крім води. Хліба не було — давали сухарі. Наїдалися ми переважно кашею. Ми з Бурятом одразу взяли собі в казанки по порції на вечерю, тому що увечері часто починалися обстріли і в їдальню йти не дозволяли.
Так чи інакше, побут ми потихеньку налагодили, життя увійшло в якесь русло. Хоча загалом наша диспозиція виглядала не дуже добре. Наш батальйон був сильно скорочений: лише близько чотирьох десятків людей при належних трьох сотнях. Решту бійців розкидали по блокпостах навколо Слов’янська і Краматорська. Так само було і з машинами. З більше ніж трьох десятків належних одиниць бойової техніки на аеродромі було до десятка, приблизно стільки ж — на блокпостах, інші були придатні хіба що на металобрухт.
Ми з Бурятом непогано проводили час. До нас дуже рідко хтось заходив, тому більшу частину часу ми були удвох. Вдень ми насипали землю в мішки, засмагали, займалися спортом, розмовляли, вечорами сиділи за мішками, перечікували мінометні обстріли, а коли все припинялося, робили невелике багаття у спеціальній ямці, кип’ятили воду, яку вдалося заощадити протягом дня, і заварювали чай із трави, яку збирали в полі та сушили на машині. Раз на три дні нам видавали банку згущеного молока, і це було свято. Вдень температура повітря піднімалася до сорока градусів, і після заходу сонця ще дуже довго на вулиці було тепло. Ми сиділи і пили чай, іноді до першої чи до другої ночі, й розмовляли про все.
— Буря, звідки ти родом? — запитав я, прибираючи чашку з теплим трав’яним чаєм від рота.
— Я місцевий. Із Дніпропетровської області. А ти?
— А я ні. Знаєш, я так сильно хотів закінчити школу і виїхати з дому, так рвався, спеціально вибрав частину, розташовану в лісі, відірвану від цивілізації… але ніколи не замислювався, нащо.
— А зараз задумався?
— Немов би.
— Ну і нащо?
— Тобі ніколи не здавалося, що думки, які приходять до нас у голову, з’являються там не просто так?
— Ти говориш про Бога?
— Я поняття не маю, про що говорю. Просто я згадую те, з чим доводилося зіткнутись, і таке враження, що все моє життя йшло до того, щоб я опинився зараз тут з тобою саме з тим досвідом і набором знань, який у мене є.
— Мені не хочеться думати, що все в житті зумовлено. Вважаю за краще думати, що сам вирішую свою долю, де, з ким і для чого мені опинитися.
— Не сміши. По-перше, щоб ти там собі не розпланував, зараз може прилетіти міна і, як Медику, щелепу відірве. І все, що ти розпланував, вже нікому не буде цікавим. По-друге, я не сказав, що зумовлено. Мені здається, є щось, що підштовхує нас до певного шляху, але йти по ньому чи ні, вирішувати нам.
— Дивися, скільки зірок на небі, — Буря закинув голову, дивлячись вгору.
— Так, дуже гарно.
— До армії ніколи не думав, що на небі стільки зірок. Знаєш чому?
— Кажи.
— Через заграву. Джерела світла засвічують небо, і нічого не видно. А наша армія — це чорна діра, в якій навіть світла немає. Тому небо так добре видно.
— Цікава теорія.
— Я іноді замислююсь про які-небудь глобальні речі, удаю кімнатного філософа. Особливо під час довгих нічних чергувань, а потім дивлюся на небо, і все здається настільки незначним.
— Скільки тобі до кінця контракту лишилося?
— Два роки, — якось сердито відповів Буря.
— Будеш продовжувати службу?
— Та пішли вони в дупу. Живеш, як тварина. Виродки ці на ліжках сплять, а ти у бруді. Протягом кількох діб не спиш, працюєш на знос, а тебе зрадником обзивають і під суд, як хлопців із четвертої роти.