— А ти чув, скільки наших майорів, полковників і генералів на бік росії перейшло?
— Так, щотижня в новинах пишуть про нові. Війна закінчиться, звільнюсь і поїду додому. Мене тут тримає тільки бажання відстояти своє. А тобі скільки залишилося?
— Зараз порахую… близько чотирьох місяців.
— О, то ти скоро додому.
— За двох умов: якщо доживу, і якщо закінчиться війна.
— Яка твоя мотивація?
— Не знаю. У мене відчуття, що я повинен тут бути.
— Це як?
— Ну, знаєш… я зараз не можу уявити себе де-небудь ще, крім, як тут.
Буря сьорбнув із кружки і подивився на ящик.
— Ти знаєш, що колись у цьому ящику було багато їжі? — він посміхнувся.
— Якої?
— Снікерси, печиво, каші та таке інше.
— Де ж воно тепер?
— Знаєш Старшину з моєї роти?
— Ну, ти запитав, я перший рік служив там… тож формально це ти в моїй роті служиш.
Буря оцінив жарт, піднявши урочисто свій «кубок».
— Так ось, коли тебе ще тут не було, а батальйон не був розкиданий по блокпостах, волонтери та місцеві навезли нам провізії. А Старшина наш, жирний кнур, все забрав собі і зжер разом із командиром взводу.
— Яким? Рудий був у батальйоні, значить Пузатий?
— Ага.
— Фу, ну і мерзота.
— Так, прямо при хлопцях усе забрав і сказав, що ми не заслужили.
— А ви що?
— Нічого.
— Чому? Потрібно було натовпом його забити в цей ящик разом зі снікерсами.
— Та хай іде на чужі руки.
— Не впевнений, що я б стримався.
— Ти ж знаєш мене. Я миролюбний.
— Миролюбний, ось скажи мені. Ти навідник, правильно?
— Так.
— Башта на машині цілком робоча і боєздатна. Тому ти тут і перебуваєш. А я механ. Моя справа водити машину й іноді, може, з курсового кулемета пострілювати. Машина не на ходу — це раз. Через те, що ми в ямі, від кулемета толку немає — це два. Навіщо мене відправили до тебе?
— Може, Сущ думає, що ти машину відремонтуєш?
— Двигун потрібно міняти, що я тут можу зробити?
— А він у чудеса вірить. Ти знаєш, цей красень недавно прийшов і запитує мене, чи може наша тридцятиміліметрова гармата стріляти мортирною стрільбою?
— Як гаубиця?
— Ага.
— Він був нетверезий?
— На жаль, абсолютно тверезий. Знаєш, коли замкомбат із бойової підготовки задає такі запитання, стає сумно. А ти дивуєшся, чому тебе сюди посадили. А чого ти взагалі скаржишся?! Хіба погано сидимо?!
— Та я не про це. Дуже сподівався, що з початком війни вся ця показуха і армійський ідіотизм почне відходити, але щось не схоже…
— Шакальйо як крало, так і краде. Командування як вважало тебе шматком м’яса, здатного тримати лопату і сокиру, так і вважає. Нещодавно привіз якийсь дядько хлопцям із сусіднього підрозділу форми британські, так їх старшина всі забрав і почав продавати.
— Знаєш, я радий, що опинився тут з тобою, — на моєму обличчі розтягнулася посмішка. — Я буду сумувати за тобою, якщо тебе вб’ють. А ти будеш сумувати за мною?
— Ні.
— Чому?
— Я зможу забрати свій матрац. І знову буду спати на двох.
— Ось так, значить?
— А ти знаєш, як мені тисне шматок металу від сидіння в ребра?
— Гадки не маю.
— Ось тому ти будеш сумувати, а я ні.
Ми засміялися.
— Давай вип’ємо за те, щоб у Старшини від снікерсів дупа склеїлась?
— Амінь.
Ми чокнулися, допили чай і заварили знову.
І ось так ми могли сидіти до пізньої ночі, все одно ночами було неспокійно…
Кожен наступний день мало відрізнявся від попереднього, з тією лише різницею, що був день, коли згущене молоко було, а були дні, коли його не було. Ніколи не любив згущене молоко, але в таких обставинах я ним ласував як чимось надзвичайно смачним. Хоча були й інші дні, які розривали помірний хід життя, приводили до тями і нагадували про те, де ми перебуваємо і що навколо відбувається: приблизно раз на тиждень у моєму батальйоні хтось отримував поранення чи гинув. Нарешті, я перестав цікавитися, чи є у нас втрати, мені більше не хотілося почути знайомі прізвища.
Вся моя зона комфорту звузилася до найпростіших потреб: попити, поїсти, попрати, помитися, поспати. При цьому я відчував себе чудово. Про дім навіть не думав.
Щовечора ми з навідником розпалювали маленьке багаття в ямі й кип’ятили в казанку воду — це був неначе символ того, що ми прожили ще один день. Символ безсмертя і нескінченного процесу.
Вода закипіла, розлили по чашках, Буря дістав галети і цукор з ящика. Ми сиділи на бетонній плиті, поруч лежали автомати, я дивився на небо. Раніше думав, що побачити падаючу зірку — це велика рідкість, але на війні я зрозумів, що помилявся… через місяць складно було придумати, що б ще побажати: настільки їх було багато. Буря сидів в одних трусах і гумових капцях, я був скромніший — на мені були штани. Бетонна плита нагрілася за день і тепер віддавала тепло нам: незважаючи на одинадцяту годину, нам було спекотно.