І ось сидимо ми, розмовляємо про щось, і раптом я питаю у Бурята:
— Ти боїшся висоти?
— У сенсі?
— Ну, стрибати тобі страшно?
— Звичайно.
— Скільки у тебе стрибків?
— П’ять. А у тебе?
— Дванадцять або тринадцять. Не пам’ятаю вже точно.
— 1 як, страшно?
— Щоразу. Більше того, я тепер по-справжньому став боятися висоти. До армії постійно бігав на кар’єр купатися, стрибав там зі скелі висотою метрів дванадцять, так там ще й вперед потрібно було чимало пролетіти, щоб не впасти на каміння. А останній раз, додому як їздив, сходив на кар’єр, став на виступ у два рази нижчий, а стрибнути так і не зміг. Страшно, капець.
— Я думав, що чим більше стрибаєш, тим менше страху.
— Ні. Страх залишається. Просто він змінюється.
— Це як?
— Ну, спочатку ти просто боїшся самого стрибка. Боїшся стрибнути. А потім страх стає все більш усвідомленим. Страх перестає бути абстрактним. Ти боїшся не просто стрибка, а конкретних моментів. Переживаєш за правильне відокремлення, за вдале розкриття, щоб ніяка мавпа не влетіла тобі в парашут, щоб об землю не дуже вдарило, щоб ноги цілі залишились. Якщо коротко, то спочатку боїшся стрибнути, а з досвідом боїшся приземлятися.
— Ясно. Значить, можна не сподіватися, що страх пропаде? — він хихикнув.
— Надія помирає останньою. Буря, як ти думаєш, ти будеш нудьгувати за всім цим?
— За чим за цим?
— За життям тут, за нашими розмовами, за цим чаєм, за тим, наскільки тут просто і по-своєму затишно. Так, вдома ти собі зможеш заварити нормальний чай, але ж там він не буде таким смачним, там ти не будеш смакувати кожен ковток, як тут. Там ти не будеш так відчувати життя, як тут.
— Не знаю.
— А я впевнений, що буду.
Ми з Бурятом прийшли в нашу невелику їдальню, поставили магазини від автоматів на стільці біля одного зі столів і стали в чергу біля роздачі. Я взяв тарілку з супом, повернувся і побачив, що мій магазин хтось прибрав на сусідній стілець, а на зайнятому мною стільці розмістилася чиясь кепка. Знизав плечима і прибрав цю кепку туди, куди поставили мій магазин. Я вже почав сьорбати теплий суп, як підійшли два орли з тарілками в руках і в польових сорочках поверх тільників. Обидва були років близько тридцяти, без знаків розрізнення, і один з них каже:
— Ми зайняли цей стіл.
— Де твоя кепка?
— У сенсі?
— Твоя кепка лежить он там, значить, там і сідай або в будь-якому іншому місці, де вільно. А чужі боєприпаси і зброю я раджу тобі наступного разу не чіпати. Можна по руках отримати.
— Ти, блядь, не зрозумів? Цей стіл зайнятий, — він потягнувся однією рукою до сусіднього стола, поклав тарілку і продовжив стояти біля мене.
Я теж піднімаюся з-за столу і встаю перед ним. Щоб дивитися йому в очі, довелося трохи задерти голову.
— Дружочок, сядь, будь ласка, спокійно їсти.
— Я тобі не дружочок, — різко сказав він і відштовхнув мене однією рукою так, що я вперся ногами у свій стілець.
Тут я вже не витримав. Міцно упершись ногами в підлогу, провернув увесь тулуб і зарядив йому кулаком у груди так, що він відскочив назад на півтора метра і вдарився спиною об стіну.
— Друже, — знову звернувся до нього, — будь ласка, сядь за стіл і спокійно обідай. Добре?
Він тримався за груди і нічого не говорив. Його товариш весь цей час стояв осторонь біля сусіднього стола і навіть не думав встрявати. Ось за що поважаю десантний колектив: попри всі його недоліки, я міг бути впевнений, що в наш конфлікт ніхто «третій» не встряне і мене ніхто не вдарить у спину.
Через кілька секунд мовчання я сів за стіл і приступив до споживання їжі. Буря дивився на мене і посміхався. А я відходив від інциденту і намагався заспокоїтися. Мені не хотілось робити того, що довелось. Але у мене не було вибору. В їдальні було багато людей, і я був зобов’язаний публічно покарати того, хто намагався мене принизити. Собачий колектив не пробачає слабкостей. Зараз ти промовчиш, а потім тобі на шию ноги звісять. Перший рік в армії багато чому мене навчив.
Коли ми виходили, біля їдальні стояв припаркований Урал, в кузові якого сиділи бійці третього полку спецназу. Біля нього стояв той хлопець. Я подивився на нього, усміхнувся і пішов далі. Але буквально через кілька кроків мене окликнув грубий чоловічий голос. Я повернувся. В мою сторону йшов високий майор з густою чорною бородою із вкрапленнями сивого волосся.