— Ти вмієш готувати змій?
— З такими командирами, як у п’ятій роті, не тільки змій навчишся готувати… Як ти думаєш, у Старшини вже злиплася дупа?
— Не знаю, — Буря засміявся.
— У тебе в ящику масло є?
— Соняшникове?
— Ні, блін, вершкове масло у тебе часом не збереглося в ящику при сорокаградусній спеці?
— Щось ти якийсь злий прокинувся.
— Тому що прокинувся мокрий. О сьомій тридцять у машині вже неможливо спати… як у мікрохвильовці. А тут ти ще зі своєю змією.
— Соняшникова олія є.
— От і чудесно. Засмажимо в олії, як картоплю фрі.
Я дістав ніж, відрізав змії голову, зняв шкіру, випатрав, порізав на шматочки довжиною по чотири сантиметри і кинув у киплячу олію.
— Смачно? — запитав Бурю, який узяв перший шматочок.
— Таке… З сіллю піде, ужарилось надто.
— Який мисливець, така і здобич. Наступного разу здобувай пітона.
Так, м’яса в змії було зовсім небагато, але після води під назвою «суп» і каші з галетами — навіть нічого.
Прийшов час, коли наше розмірене життя мені набридло. Захотілося хоч що-небудь змінити. Єдина подія, що робила наше життя різноманітнішим, — обстріли. Зазвичай у такі моменти ми просто сиділи за валом з мішків із землею, який самі ж і змайстрували. Це було безпечно, але нудно. Я знайшов собі розвагу. Під час мінометної активності наших запорєбрикових друзів, залишаючи Бурю, який у цей час займав свій пост, тобто залазив у башту, я приєднувався до наряду, що сидить на блокпості за сімдесят метрів перед нами. Механ без робочої машини все ще може виконувати роль простого стрільця.
На блокпості стояв порожній мобільний ДОТ, в який ніхто чомусь не залазив, я поставив у ньому табуретку, поруч банку згущеного молока, і коли починалися обстріли, сідав всередині, смакував згущене молоко і спостерігав у бійницю, чи не підступає до нас ворожа піхота, доки ми ховаємося від їх мінометів.
А рішення це я прийняв не просто так. У молодих контрактний була біда з дисципліною, та й з логікою теж. Під час одного з обстрілів я переконався, що увесь цей час ми були у великій небезпеці. Наряди у нас змінювалися щодня. В одній групі були дорослі хлопці від двадцяти п’яти і старше, зате у другій — зовсім зелені.
Було близько шостої години вечора. Я лежав у машині і спав. Ба-БАХ! Мені на обличчя посипалася фарба зі стелі машини. «Що таке?» — запитав я сам у себе.
— Буря, по нас стріляють?
— Ага, — він одразу стрибнув на місце навідника і почав крутити башту.
Я не поспішаючи викинув із машини бронежилет, автомат, слідом виліз сам і почав взуватися. Свист… я присів. Ба-БАХ. Встав і почав взувати кеди далі. Я тоді перший раз чомусь вирішив сходити на блокпост. Накинув на себе старий, рваний бронежилет, який при ходьбі бовтався, як оселедець, оскільки липучки давно вже не виконували своїх функцій, взяв автомат і неспішним кроком попрямував до посту. Знову свист. Я опустився на одне коліно. Ба-БАХ. Встав і продовжив іти. Доходжу до поста, але нікого не бачу. Свист. Присів, Ба-БАХ. Куди подівся весь наряд? Перша думка була, що всіх зарізали. Я навіть насторожився. Але потім мені спало на думку перевірити перекриту щілину, яку викопали тиждень тому. Підійшов до неї, нахилився, щоб заглянути всередину, а там, у шанці зі стелею з колод, засипаних землею, і одним входом/виходом, сидить увесь наряд.
— Ось ви де! А що це ви тут робите?
— Так це… нас же обстрілюють.
Свист. Присів навшпиньки. Наряд у ямі теж присів і притулився до стінки шанця. Ба-БАХ.
— Серйозно? Орлики, за вашими спинами сотня хлопців сподівається, що ви тут гідно несете чергування, прикриваєте їх і стежите за обстановкою на передовій. А якщо вони мінометним обстрілом прикривають наступ піхоти? Прийдуть на порожній блокпост, кинуть сюди до вас в ямку гранатку, і будуть потім у похоронному бюро сперечатися, кому чию ногу пришивати.
Сидять, дивляться на мене.
— Хлопці, давайте, щоб ми не сварилися, ви вилазите з цієї нори і займаєте позиції. Добре?
На щастя, вони так і зробили. Ненавиджу тупих упертих баранів, які не розуміють своєї неправоти.
Я зайняв свій ослінчик і, посьорбуючи згущене молоко, спостерігав за соняшниковим полем. Я знав, що в разі, якщо поруч впаде міна, то ДОТ мене не врятує, а відлетить разом зі мною. Він взагалі не був закопаний, а просто стояв на асфальті, але я намагався про це не думати.
— Пам'ятаєш Малого з моєї роти, який зухвалий такий, до всіх ліз битись будь-що? — запитав мене Буря, доки ми з ним об’їдали нашу здобич — шовковицю, що стояла біля злітної смуги.