— Привіт! Ти навідник? — запитав я у хлопця, який сидів на башті.
— Ну, наче так.
— Що значить «наче так»? Так чи ні?
— Зараз так. Я взагалі механ цієї машини, але у мене не стало навідника. Оскільки я ще шарю і в башті, мене перекваліфікували в навідники. Позаяк вільних навідників немає, а механ без машини є. У тебе ж немає машини?
— Тепер є. А що з навідником?
— Хлопець з п’ятої роти, високий такий, років тридцяти, може знаєш?
— З Дніпра?
— Так, — він говорив про мужика, з яким я приїхав з «Десни», про Даїшника.
— Що з ним?
— Живіт прострелили.
Мій настрій різко зіпсувався.
— Він живий?
— Так, його одразу відвезли. Зараз у шпиталі лежить.
— Ну, слава Богу.
— Так. Ось тепер ти замість нього.
Заліз у машину, подивився, що там є, чого немає, запитав механа-навідника цієї машини про позитивні сторони, недоліки, підводні камені. Завів, перевірив. Гарна машина. Хороший двигун. Коли працює, задоволення для вух.
Я облаштував собі в машині місце для сну, мене ввели в курс місцевого побуту. І я приступив до несення служби на блокпості в новому колективі.
Цієї ночі, лежачи в машині та слухаючи музику, я уявляв, як куля влучає в живіт Даїшника і рве всередині кишки. Який це біль… Уявивши на його місці себе, згадав, як жахливо болить кишечник при отруєнні, а це в тисячу разів сильніше.
Спостерігаючи за якимись історіями в кіно, книгах тощо, я ніколи не асоціював себе з тим, хто виграє, а ставив себе на місце того, хто програв, кого вбили, кому боляче. Мені здавалося, це допомагає об’єктивніше сприймати ситуацію.
Мені пощастило, на цьому блокпості ніс службу Компас. А може, і не пощастило… Одного разу він запропонував піти поміняти сигналки в зеленці, які спрацювали. Я тільки радий був розім’яти кістки, а то вигляд дороги вже на нерви діяв. Мене підмінили на машині і ми пішли групою з чотирьох осіб.
Йшли колоною невеликою протоптаною стежкою. У першого була карта із зазначеними розтяжками, я йшов другим, за мною якийсь молодий контрактник, а замикав нас Компас.
— Де ти стояв на аеродромі? — запитав мене Компас.
— На блокпості, на виїзді, який біля казарми.
— Ти з Бурятом там стояв?
— Ага.
— Цікавий хлопець. Він дійсно з Бурятії?
— Та ні. Він із Дніпропетровської області.
— А за зовнішністю так і не скажеш.
— По тобі теж.
Компас був дуже смаглявий і легко зійшов би за мешканця Близького Сходу.
— У вас там часто розтяжки спрацьовують?
— Тільки від зайців, їжаків та іншої живності. Особливо вночі бісить, коли починає свистіти.
— Учора ввечері тут розтяжки почали спрацьовувати, відправили групу, перевірити. А там хлопчак років п’ятнадцяти з палицею ходить і розтяжки знімає.
— Звідки він взявся?
— Сказав, що дядьки дали йому п’ятсот гривень, щоб він тут з паличкою походив.
— От покидьки. А якби там гранати були… підірвали б дитину.
— Так, було б негарно. Уявляєш заголовки в статтях: «Українські військові підірвали дитину біля Слов’янська»?
Раптом я почув збоку різкий звук, як від петарди. Секунда здивування.
— Назад! — крикнув Компас.
Ми встигли зробити пару кроків, як пролунав вибух, і мене відкинуло метрів на чотири.
Я розплющив очі, але все ще було темно. Страшний гул у вухах, перед очима в темряві мерехтять зірки. Зір починає повертатися, потім слух. Чую стогони. Поруч лежить Компас, у нього вся права рука і нога в крові. Але він у свідомості й лише злегка кривиться. Солдат, який ішов першим, вже встав і підійшов до лежачого хлопця, який у колоні йшов за мною. У його черевика була відірвана підошва, а м'які тканини на п’ятці розмішало в кашу, на його руці не вистачало кількох пальців.
Я поступово почав приходити до тями. Компас все ще лежав і копався однією рукою в своїй аптечці. Хлопець, якому дісталося найбільше, чи то тремтів, чи то від болю смикався — я не міг розібрати. Він не переставав стогнати. Солдат, який сидів над ним, вколов йому буторфанол. По рації почали виходити на нас. Я ледве піднявся, підійшов до Компаса, впав біля нього на коліна, взяв його рацію і доповів:
— Ми підірвалися на міні. У нас два трьохсотих. Потрібна евакуація.
Потім перевів погляд на Компаса, намагаючись зрозуміти, чи потрібна йому допомога.
— Як ти себе почуваєш?
— Бачиш, як руку посікло? Зараз здохну від горя, — він спробував скривитися в посмішці.