— Док! — повторився крик з окопу.
Я виліз із шанця і побіг до хлопців. Там сиділи двоє бійців, один був увесь у сажі й тримав руки біля обличчя, а другий стояв біля нього.
Підбіг Док і почав оглядати потерпілого.
— Що трапилося? — запитав він.
— Я не бачу! — кричав боєць, притиснувши руки до обличчя.
— РПГ вибухнуло, — відповів інший.
— Усе! Розійшлись! — підійшов командир блокпосту.
Ми відійшли, а Док почав займатися постраждалим.
— Що там трапилося? — запитав я пізніше в одного очевидця.
— РПГ були одразу зведені на випадок бою. Доцент клеїв дурня і натиснув на кнопку, граната вилетіла і здетонувала об брустер. Йому посікло морду і шию. Але там нічого страшного. Може, пару шрамів невеликих залишиться.
— А що там з очима, чому стільки істерики?
— Злякався чоловік.
— Буває…
Бій почався, коли я повертався з туалету.
Над моєю головою щось свиснуло, прошелестівши між листям. Не добігши до своєї БМД, я впав за бугром. Не думаю, що стріляли навмисно в мене. Дуже високо. Куля-дура. Зі сторони автостради почали лунати звуки стрілянини. Тож через кілька секунд я планував знову підхопитись і побігти до дороги. Висунув голову з-за бугра, щоб озирнутись, і побачив двох людей, які крадуться в зеленці. Запорєбриківські гості намагались обійти нас збоку. Ну що ж, колись це мало статися… Я прицілився, «двадцять два», «двадцять два», чотири ПСи і два трасери полетіли в їхній бік. Вони обидва упали. Потім один підірвався і зник за деревами, а другий продовжував лежати на боці. Я пустив у лежаче тіло ще дві короткі черги й уважно оглянув «територію конфлікту»: може, ще якась зараза лізе. Нікого не побачив, стиснув автомат однією рукою і бетменом побіг до машини. По дорозі забіг до кулеметника і сказав, що з флангу теж лізуть і застрибнув на свою машину з боку двигуна. Сильно вдарив прикладом два рази у башту і крикнув своєму навіднику:
— Не стріляй! Я залажу в машину!
— Давай! — почувся крик з вежі.
Я стрибнув і завів БМД. Ні, я не збирався нікуди їхати. Я просто виконував інструкції.
На дорозі нікого не було. Мабуть, цього разу вони лізли тільки по зеленці, без техніки.
Вперше я вистрілив і побачив, як випущені мною кулі поклали людину. Чи поцілював я раніше в когось? Не знаю. Я не був із тих, хто шмаляє направо й наліво. Мій палець натискав на спусковий гачок лише тоді, коли на те були серйозні підстави. Коли я бачив якийсь рух, або мені здавалося, що там був рух. Тому порівняно з деякими колегами можна було подумати, що я взагалі не стріляю. Може, я не маю рації, але завжди несерйозно ставився до тих, хто випускав магазин за магазином. Звичайно, іноді було необхідно просто стріляти, щоб подавити вогонь супротивника, але кількість таких випадків можна порахувати на пальцях руки того хлопця, який підірвався разом зі мною на гранаті. Цікаво, йому встигли пришити пальці?
Я все промотував у голові сцену, як ще дві черги поцілюють у лежаче тіло. Я не дуже добре бачив, тому деталі домалював у своїй фантазії. Як я вже згадував, з поганим зором я досить непогано стріляв. Тільки раніше лягали ростові мішені, а тепер там було тіло живої людини, чиї м’які тканини рвало від куль, що врізались у них. Цікаво, він був живий, коли я стріляв у нього повторно, чи помер вже після перших влучень і впав замертво? Хоча за весь час, проведений тут, мені ще жодного разу не доводилося бачити, щоб у людину потрапляла куля, і вона одразу вмирала. Напевно, таке тільки в фільмах буває. Він лежав, його внутрішні органи були розірвані, йому було боляче, може, навіть були пробиті легені й він захлинався кров’ю, і тут у нього влучають ще кілька куль. Що він відчув? Сподіваюсь, я влучив йому в голову або серце, і він не мучився. А другий… чи вдалося мені його поранити?
Кілька днів я думав про це, немов би змушуючи себе відчути хоч щось, але мені було абсолютно байдуже. Чому? Чому на війні я нічого не відчував, крім голоду, бажання спати і спеки. Що зі мною не так? А може, все так? Може, так і має бути? Може, насправді ніхто нічого не відчуває, а всі емоції — це просто удавання, щоб не здатися байдужим? Не знаю… я навіть за домом не сумував.
Ні з ким не обговорював і нікому не розповідав того, що сталося. Та й не цікаво це нікому. На війні — звичайна справа. Знав тільки командир поста.
Я не думав про те, що буде далі, а жив тільки сьогоднішнім, ну, максимум, завтрашнім днем. А думки про те, що я можу померти, навіть не приходили мені в голову. Це неможливо. Я безсмертний. Хоча… чому тоді я ховався за пагорбом?
«Блін, ну і спека. А завтра, кажуть, буде ще гірше», — подумав я і попрямував у бік дерев у посадці, що росла вздовж дороги. Підійшов до одного з дерев і сів, спершись спиною об стовбур. Свій «ствол» поклав праворуч від себе, від’єднав магазин, подивився, який патрон перший — трасер. Приєднав назад. Що б ще зробити?