— Давай. Тут і платят нормально, і одєвают… да і єщьо бонусов много крутих. Но то уже неофициально.
— Ти ж казав, що вам не платять і ви всі за ідею?
У трубці забулькав сміх.
— Ну да, — прозвучало дуже єхидно.
— Чувак, дякую, що попередив, але не треба мені нічого пропонувати і вже тим більше намагатись мене вербувати.
— Ладно, ладно. Нє горячісь.
— Ти тільки що намагався мене вбити. Якого хєра я не повинен гарячкувати?
— Но нє убіл ведь.
— Ну так. З цим не посперечаєшся.
— Ладно. Мне нужно ідті. Єслі что, я буду тєбє звоніть на етот номер. І смотрі там, аккуратно. Ето я сейчас смог прєдупрєдіть, потому что ето била моя група. А там єщьо чувакі с міномьотамі прієхалі, я, скореє всего, с німі уже нє буду. Так что, будет продолженіє.
— Добре.
— Давай. Пока.
— Будь здоров.
Цього разу трубку першим поклав я. Посидів буквально пару хвилин, обдумуючи розмову, почув, як кричать моє прізвище.
— Я! — голосно крикнув у відповідь.
— До командира в намет.
Що він ще хоче… Як говорила моя бабуся: «Пізно всрався». Я прийшов до намету, трохи зігнувся, щоб увійти, по дорозі кинув формальне «Дозвольте», і начальник одразу почав говорити.
— Якщо буде ще інформація, то одразу кажи мені.
— Ясен хєр. Немов би ж так і зробив минулого разу, ось тільки подивились ви на мене, як на дурня.
— Не перебільшуй.
— Та куди тут перебільшувати. Ви помітили, що всі механи з машин переїхали?
— Не мудруй. Якщо буде інформація, доповідай мені. Можеш іти.
— Слухаюсь.
Я розвернувся і вийшов з намету. «Так. Командир може помилятися. Командир не має права бути самодуром», — потрібно буде записати цю думку…
Сьогодні я прочитав у новинах, що збили наш ІЛ, який заходив на посадку в Луганському аеропорту. На борту було сорок наших десантників. Деяких я знав. Занадто добре знав… У нього залишилася маленька донечка. Їй ще навіть року немає. Що ж за блядство твориться! Я нічого не відчував вбиваючи, але смерть добре знайомих людей робила боляче.
Цей день мені добре запам’ятався. Я плакав.
— Йдемо на інструктаж, начальник збирає, — покликав мене Максон.
Блін… тільки звільнилася годинка, хотів подрімати.
— Так. Так. Іду.
У наметі вже чекали кілька сержантів. Дочекались останнього, хтось зайшов у намет до командира доповісти, що всі на місці. Через хвилину вийшов командир. Шикування, стоїмо шеренгою. Я за своїм звичаєм, вишкірив зуби і стояв, посміхався. На фронті щоразу при шикуванні мені пригадувалися радянські фільми про війну.
Я все чекав, коли командир зафігачить полум’яну промову про німецько-фашистських загарбників, щоб аж мурашки по шкірі… Але він провів по нас втомленим поглядом і почав нудити. Розповів про порядок руху вночі, про доклади, новий пароль і про використання приладів нічного бачення. Якщо ту радянську, важку, непотрібну хєрню можна назвати приладом нічного бачення… Потім нас відпустили, і всі пішли на свої позиції. Нудьга.
Мені з Максоном було по дорозі, і ми пішли разом. Він дістав цигарки, взяв одну в рот і почав було прикурювати, але раптом зосереджено прислухався.
— Ти чуєш?
Я прислухався. Звук мотору.
— Щось істеричний звук якийсь.
— Йдемо до дороги швидше.
Біжимо до траси.
Якась хрєнь темного кольору ревіла, як стадо буйволів, і дуже швидко наближалася до нашого блокпосту. У сусідньому селі йшла зачистка, і по цій дорозі ніхто не їздив, крім військових, вже кілька днів. Але щось мені підказувало, що це не військові, а ця машина не дуже схожа на УАЗ, УРАЛ, Шишигу чи якусь іншу нашу машину з нескінченним ресурсом.
Чергові встигли доповісти командиру, лише коли машина була вже метрів за двісті від нас. Усі вже були на позиціях і сиділи хто в окопі, хто за мішками. Я теж сидів за мішком на узбіччі, з автоматом із перемикачем вогню на ОД і спрямованим у бік машини. От що робити в такій ситуації? А раптом у машині мати з трьома маленькими симпатичними дітьми, просто любить швидку їзду. Але у нас немає ні хвилювання, ні сумнівів, позаяк на подібний випадок є чіткий наказ: «У жодному разі не відкривати вогонь першими». Тому ми не стрілятимемо в матір із трьома дітьми доти, доки вона не почне стріляти у нас. Коли є наказ, тоді й живеться легше. Сидимо, чекаємо, доки нас пристрелять.
Зовсім трохи. Вже сто метрів від нас. На тій відстані на дорозі стояли наші «їжаки» місцевого виробництва. Хєрові з нас інженери: їжаки розлетілися в різні боки під натиском дива корейського автопрому, немов би вони були з пінопласту. Наміри матері з трьома милими дошкільнятами, що їхали в машині, вже були зрозумілі, але вогонь відкривати все ще не можна.