Келихи поволі порожніли, і Малґося підійшла до завсідників з пляшкою вина, наливала, скрадливо поглядаючи на клієнтів, які запали в мовчанку, ніби втомилися спогадами про відсутнього товариша. А журкотіння Пістиньки ставало щораз голоснішим, гейби спонукувало друзів покинути альтанку й податися берегом річки до микитинських скель й там зійти з Лисої гори на Городище, де у Назарієвому дитинстві проминали, певне, найкращі хвилини його життя, й він уперше замислювався над його таємницями, намагаючись розгадати, і мучився їхньою скритністю, а пізнаними втішався, й залишалися вони в його душі ні для кого недоступним набутком.
Й приятелі, відчувши духовну присутність відсутнього побратима, відтворювали кожен для себе його образ лише до такої міри, скільки дозволяли їм правдиві про нього згадки, а чого не знали, домислювали й приймали ті домисли за істину, яка могла бути для Назарія властивою. Проте найзаповітніших секретів його життя розкрити не могли, чей не признавався він до них, спілкуючись з друзями, ані у своєму деннику. Сповідався лише перед самим собою, свято зберігаючи тайну сповіді.
Коли Малґося наливала в Данилів келих вина, він затримав її руку, накрив долонею кришталеву посудину, ніби той трунок міг розмити думку, що раптом зблиснула в його свідомості, і, не звертаючись ні до кого, промовив уголос, наче хотів утвердитися у правдивості своєї здогадки:
«Мав Назарій таємниці, які ретельно оберігав для себе самого. Я завше відчував, як він їх маскував оптимістичним балагурництвом, жартами, дотепами й заразливим сміхом, на який ми відповідали суголосним хором, а ще й щедрістю на наших посиденьках у пані Малґосі, – немов боявся, що хтось проникне у глибину його душі, і тайна розчиниться в чужих пересудах, мов сіль у воді. Бо ж ніколи він про себе нічого не розповідав, на долю не скаржився, й ніхто з нас не знав, як він потрапив до неволі… Хто міг би бодай в уяві розгадати ті таємниці?»
При цій його мові приятелі поринули в задуму, вдивляючись у келихи з вином, яке при світлі полудневого сонця мерехтіло янтарним полиском.
Тільки Малґося, слухаючи Данила Івановича, пильно і зі скритною усмішкою на устах вдивлялася у стежину, що змійкою звивалася поміж кущами козолисту й бігла в бік Городища через кладку над Прутом, й здавалося друзям, що шинкарка знає набагато більше за них…
Павло покручував пальцями ніжку келиха, не пригублював й коротко позирав на Романа й Данила, немов чекав від них дозволу заговорити. Й згадував давноминулу зустріч з Назарієм, коли той, після зняття судимості, повернувся із заслання і влаштувався в Коломиї на вулиці Колійовій двірником. До Боднарівки не навідувався – боявся побачити на місці батьківського дому пустку або й руїну після вивозу батьків у Сибір. Тож одного разу подався до Замулинець, де отець Павло обіймав парохію, прийнявши православ’я.
Не чужався Павло колишнього однокласника й сердечного приятеля, та все ж незрима межа проклалася між ними: сталося це ще тоді, як Назарій після відвідин отця Лучківа в Залуччі признався товаришеві в найпотаємнішому: закохався він по вуха в попівну Мирославу.
Був тією межею його жаль, що не минути йому целібату, в якому у станіславівській єпархії примусом висвячували священиків… А нині жалю вже не було – не вернулася Мирослава з лісу, й отець Іван помер. Та ось з’явився перед Павлом муж Мирослави, й тільки він мав право на інтимну пам’ять про неї…
Назарій спитав Павла, чи не прогомоніла бува на Запрутті чутка про зв’язкову курінного Чарноти Мирославу, хоч знав, що марно про це допитуватися: оточений «червоною мітлою» курінь Чарноти, в якому воювало партизанське подружжя, поліг на Городищі, й лише декілька партизанів, й серед них Назарій, потрапили в полон, а явочна квартира – пастуша колиба – згоріла. Та все ще блимало в душі Назарія світелко надії, і він таки спитав…
«Ти сам добре знаєш: ніхто не врятувався, – відказав Павло. – Навіщо питаєш?»
«Щоб роз’ятрити рану», – прошепотів Назарій.
Й цієї миті відчув Павло, як його серце скоробила пекуча ревнивість: коли ж то сталося між ними, що вони…
І у змореній уяві чітко уздрів…
Коли смеркало, подався Назарій стежкою понад Пістинькою до Микитинського урочища, щоб вийти на чолопок скали й звідти зійти на Городище, де стояла пастуша колиба. Постукав, сказав пароль, й відчинила двері вона.
Була Мирослава в білій сукні, немов готова до шлюбу наречена. На її шиї ярів разок намиста з червоних коралів, а чорне волосся заквітчалося голубими чашечками барвінку. Й проказала вона, припавши до Назарія: