«За хвилину ми вирушимо в Уторопи до штабу Чарноти. За хвильку, Назарію. Може, вона буде останньою… Не хочу я відходити з цього світу непошлюбленою. Будь моїм мужем, коханий…»
Зняла з себе сукню й стояла перед Назарієм достоту схожа на русалку, яку побачив колись над плесом Пістиньки. Взяв на руки панну, таку легку, як її гарячий подих, й поніс на прічу, застелену гуцульським ліжником.
У шаленій розкоші бачив Назарій лише її великі сині очі, в яких мерехтіли кольори барвінкового цвіту й рожевих медунок, вологі білки були схожі на чашечки квітневого рясту, а із зіниць проколювались медові пуп’янки диких тюльпанів. І втямив тепер Назарій, що такий образ коханої назавше залишиться в його пам’яті.
Грішна уява вибухла буйним полум’ям в тілі Павла, нібито запалала молода сосна – й зітліла вона враз на попілець. І крізь жаль і заздрість пробився до нього сумний голос Назарія:
«Та й справді, навіщо питаю? Я сам чув одинокий постріл у колибі, коли її оточили карателі. Але ж де її могилка, де?!»
«Могилою для них усіх стала наша земля», – промовив Павло.
Він покручував пальцями ніжку келиха й мовчав, не наважуючись зраджувати таємницю, котра, якщо й була, то належала лише двом – на всьому білому світі…
Бій на Городищі на власні очі бачив Данило Іванович, й міг би він розповісти про це приятелям, яких щойно спонукував розкрити таємниці, що належали тільки Назарієві.
Якби-то… Однак те, що колись побачив, ховалось тепер у непрогляді – не лише за димами, вибухами й пожежами, а й за сірою мережкою встиду, бо судилося йому спостерігати смерть, немов тому байдужому рибалці, що вдивляється на поплавець над плесом Пруту. Та найскритніша таємниця залишилася навіки з тими, хто загинув на круглій галявині під Лисою горою – достоту, як і наші предки у прадавні часи. Ті забирали з собою свідчення бувалої героїки в кургани для майбутніх дослідників, а нинішні вої заповнювали сторінки найновішої історії кривавими письменами в нашій присутності.
Данило ховався від облавників, які зусібіч обступали Прикарпаття, переслідуючи і знищуючи партизанів військового округу УПА «Говерла», – на батьківській сіножаті в Сакатурі, що зеленіла оксамитовою латкою під небом, й видно було з неї Городище й гостинець, що біг, обминаючи Лису гору, з Кропивищ на Іспас. Він зробив собі схованку в оборозі, ночував у ній, а ранками сторожко оглядав околицю, в страху очікуючи облавників, які поки що в Сакатуру не заходили.
Уже відгриміли бої над Рушором, що протинав Камеральний ліс між Яблуневом і Космачем. Від пастухів дізнався Данило, що над цим потоком сотенний Кривоніс спіймав у пастку між двома зірваними мостами танкову дивізію совєтського генерала Дергачова і вщент розгромив її, генерала відправив на той світ, а курінь Чарноти «Гайдамаки» зайняв позицію на Городищі, де упівці готувалися до наступу на Коломию.
Із сакатурської сіножаті видно було пастушу колибу, що притулилася до Лисої гори; краями городищенської галявини виросли намети, стрільці рили окопи, щоб залягти у них для оборони перед «червоною мітлою», яка сунула з Коломиї трьома стрілецькими дивізіями – через Микитинське урочище на Косів.
Бій на Городищі розпочався опівдні. Спершу загриміла артилерійська атака, снаряди падали рівно по периметру галявини, стрільці Гайдамацького куреня відстрілювалися з окопів, й пайдьошники, що продиралися крізь лазівки обочинами Лисої гори на Городище, падали; наступ вряди-годи зупинявся, проте сили були нерівні. Тьма озвірілих напасників виливалася на галявину; тоді почувся рев літаків, які вихоплювалися з-над гори й на бриючому польоті скидали бомби; оборона заламалася, партизани почали відступати на південну лінію в бік Хімчина, а тоді ззаду затріскотіли кулемети – то наспіла з Косова моторизована бригада військ НКВД, й розпочалася різня. Карателі обступили упівців й заколювали їх багнетами. І враз зайнялася вогнем колиба…
Данило все те бачив. Уздріти Назарія в тій веремії, звісно, не міг, та бачили боднарівці, як вели центральною коломийською вулицею гурт полонених партизанів із зв’язаними назад руками, закривавлених, обшарпаних – до гардинної фабрики, навпроти міського парку, переміненої на тюрму, й хтось упізнав серед них сина боднарівського вчителя Пігуляка.
Ніхто, крім Данила, не міг того програшного бою засвідчити. Та він мовчав, пригноблений соромом, який не покидав його відтоді й донині, й Назарій ніколи не дізнався, що його односельця з Боднарівки завше мучило сумління за те, що мусив мовчки спостерігати смерть…