Отець Павло й Данило Іванович мовчки сиділи за столиком, виминаючи поглядом один одного, снували свої здогадки про Назарієві таємниці, не насмілюючись висловлювати їх уголос. А доктор Роман прошивав поглядом просвіт між їхніми нахиленими головами, вдивлявся на незайняте крісло й бачив в уяві Назарія. І думав про те, що знає про нього набагато більше, ніж приятелі, й міг би перед ними розкрити чимало секретів відсутнього.
…Совєтські вожді відходили один за другим у засвіти, немовби їх чума косила, державна машина почала відчутно буксувати – назрівала чергова відлига, яку згодом політики назвуть «перебудовою». Роман на той час закінчив навчання у коломийському медичному технікумі й працював рентґенологом у міській поліклініці…
Й одного дня отримав листа від Назарія, який після зняття судимості працював на посаді завідувача складом при воркутинській шахті «Капітальна».
Лист утішив Романа, а теж і вельми здивував: недавній каторжанин, який пережив десятилітню неволю і свого часу виповз із звалища безнадійних дистрофіків, у котрих шкіра на сідницях уже не відставала, приклеївшись сухою плівкою до кісток, – й ожив, хоч такі доходяги всі до одного замерзали на снігу в тундрі. А він таки знайшов у собі рештки сил, доповз до барака й одужав – на клопіт табірних лікарів, які повертали його до життя.
Назаріїв лист, на диво, гейби переповнювався світлом, що його дарує заполярного літа сонце, яке вже не ховається за обрій, й тоді враз оживає вічна мерзлота, мов той дистрофік на звалищах трупів. Й квапно вкривається зігріта кора землі повінню білої морошки, гарячими голівками полярних маків, хащами червоного іван-чаю й острівцями сонцеподібних ромашок… І все те, мій друже, становить величну красу життя – вічного й нездоланного ані віхолою, ані людьми, і я йду тим неозорим заквітчаним простором, де немає житловищ й доріг, і зупиняюся перед уральським хребтом, що біжить навперегони з тугоплинною Усою, лягаю на ліжник заквітлого моху і вдивляюся в небо, немов у вічність, втішений волею, яку запосяг не з лукавої ласки власть імущих, а силою власного духа, завдяки якому був я вільний і в тюрмі.
А сонце мандрує колесом обрію, лише на хвилину ховається за сизим пругом і знову вихоплюється на крайнебо, немов плавець, який виринає з темних водних глибин, щоб схопити ковток повітря…
Приїдь до мене, дорогий Романе, ми з тобою маємо право втішатися чарами світу, бо зважилися пролити за його свободу кров – взяли на себе покуту за свій народ, немов за Спартака повсталі раби. Хто як умів, вважаючи обраний шлях найоптимальнішим. Ми на тортурах зберегли свої хребти, вийшли з пекла цілими людьми й таким чином здобули повне право на своє майбуття.
І якщо, змаргані муками неволі, не зможемо стати будівничими нового життя, то хоч запишемо у своїх діяріюшах слова: за його красу варто було йти на муки. Приїжджай до мене на літо, мій друже…
…І я, не вагаючись, поїхав у Воркуту.
Не довго роздивлявся на воркутинському вокзалі, шукаючи Назарія серед людського натовпу, – він сам підійшов до мене, видно, не дуже я змінився. А він – нітрохи…
Ми завмерли в обіймах, і я з подивом придивлявся до його обличчя: чей десять неймовірно важких літ пролетіло над ним, йому вже за тридцять – й жодного сліду пережитого! Його добрі очі обігріли мене тихим світлом, і як це сталося, запитав я його, що ти такий?! Заспокоюючи моє здивування, відказав Назарій:
«Не дивуйся: біль, ненависть і безнадія вигоріли в муках, залишивши після себе на дні душі лише доброту, яка не дозволяла мені зненавидіти весь світ. Адже не кати нас перемогли, а ми їх, і вірю я, що настане такий час, коли ті бузувіри запобігатимуть у нас ласки, ще й прощення благати будуть…»
Ми просиділи в його скромному помешканні весь перший день нашої зустрічі, не могли наговоритися й залишалися один для одного колишніми ґімназистами, збагачені проте життєвим досвідом.
«Я нині часто згадую, – говорив Назарій, – той прикрий мент моєї юнацької зневіри в Бога. Тяжко було мені миритися з тим, що всесильний Творець дозволяє створеним ним самим людям, чи то пак недолюдкам, так люто знущатися над обраним для випробування у вірі народом. З одного боку – голодомори й розстріли, а ще й муки на вишуканих знаряддях тортур, а з другого – крематорії, в яких спалювали людей. І я волав до Бога словами шоломалейхемовського героя Тев’є: «Господи, вибери собі інший народ, бо нам уже несила терпіти більше Твоїх експериментів! Ти не зміг убити в душі праведного Йова його віри у справедливість Твого допусту, а в нас безжально її вбиваєш, і ми віддячуємо Тобі своїм стогоном і богохульними прокльонами!» Однак, якщо я знайшов у собі силу перемогти неминучу смерть на звалищі викинутих на сніг дистрофіків, то думаю: а може, Господь зіслав на світ таке лихо для того, щоб показати людям, до чого призводить втрата страху Божого й нехтування християнської моралі? Й хоч надалі здавалося мені надто многократним те Боже випробування, я таки відзискав у собі колишню віру й відчув, як з Божою допомогою вливаються в порожнечу, що зяяла на місці віри, доброта, оптимізм і забута мною самим краса мистецтва – могутні сили, здатні долати зло».