Я гостював у Назарія цілий тиждень, ми блукали залитою цвітом тундрою аж до Уси, звідки видно уральський хребет, й дивувався я, помічаючи, що Назарій полюбив цей край і ніби забув чи не хотів пам’ятати того, що злочинці, потоптавши красу, перемінили його в неозору тюрму; певне тому, щоб позбутися гірких спогадів, він водно повторював: «Яка краса, яка краса!», немов хотів цим закляттям захистити весь світ від потвор, що втратили не лише віру в Бога, а й Божий образ…
І допитувався в мене: чи ще цвітуть на Воскресінецькій горі рожеві медунки, чи виструнчуються на галявинах у Залуцькому лісі дикі тюльпани, чи цвітуть на пиконівських млаках конвалії з білими гірляндами дзвіночків, – й чулося у тих питаннях, що він боїться забути кольори, які становлять барву рідного краю.
Й напливала на його обличчя сірою пеленою туга, коли бачив, як над Усою тягнуться журавлині ключі на південь – ближче до Пруту й Пістиньки…
Останнього дня мого перебування в гостях був Назарій особливо балакучий, немов хотів переслати через мене в Україну свої роздуми, якими не мав з ким поділитися на чужині.
«Мене від голоду рятував пензель: грішно дбав я про своє життя, малюючи пики совєтських вождів. Тож мушу тепер відкупитися: якщо мені вдасться – відтворю красу рідного краю в єдиному фокусі. Тому не перестаю мріяти про своє повернення додому…»
«І знаєш, – не вгавав він, – перед моїми очима завжди стоять автопортрети Шевченка. Є їх кілька, проте лише один з них втілює його заповітне бажання – діждатися апостола правди і науки. Це образ пророка зі свічкою в руці – ще в юності поет усвідомив свою просвітницьку місію. В офорті, відбитому Поетом перед самою його смертю з первісного малюнка, бачимо в сяйві свічки його вічне майбутнє життя… А ще… У майстерні нашого ґімназійного вчителя малювання Гарасима я бачив колись цілу серію зображених козаків Мамаїв, й злилися вони для мене в єдиний образ героїки. Й тоді я подумав, що красу України можна відбити у символічному образі Жінки…»
Я спитав Назарія, чому так трапилося в нього, що з митця за покликанням він перемінився у воїна, й чи варто було розтрачувати Богом дарований талант.
«Я ніколи не мав наміру ставати воїном, – сказав Назарій. – Ти вступив у Дивізію як романтик, котрого манили зброя й битви за свободу. А я пішов в УПА з примусу свого власного сумління. Збагнув, що без вчинку, на який зважився народ, світ ніколи не визнає властивого карбування на монетах, якщо за ним не стоїть нація, готова до боротьби. У такого народу ненаситні сусіди й далі відбиратимуть золото, ставлячи на ньому свою тамгу, й твердитимуть, що то золото їхнє. Й мені соромно стало залишатися в безпеці за мольбертом… А коли життя в неволі ставало нестерпним, і я піддавався підступній спокусі здобути волю в такий спосіб, як це вчинив останній опришок Петрик, – моє невблаганне сумління примушувало мене жити для України… Й тоді я увірував, що настане час, коли я знову озброюся пензлем. Проте мусив вичікувати… І ми вичікували, воюючи й страждаючи в тюрмах. Бо усвідомили істину: коли люди крали у богів вогонь, вони ще не знали, що те світло стане засобом знищення. А коли пізнали ту страшну істину, тоді відклали пера та пензлі й узяли до рук карабіни… Однак нині знову мусимо міняти зброю, чей без краси не уявляли свого життя навіть наші далекі предки, які розмальовували стіни печер і амфори. І я дякую долі, що не остудила вона в мені жаги до праці, без якої я став би не потрібний ні собі, ані людям…»
…Я розумів, що наблизився впритул до розгадки найзаповітнішої Назарієвої таємниці, проте не уявляв собі її образу і тому мовчав…
Малґося щораз то більше втрачала спокій: де ж то забарився пан Назарій? Ще такого не було, щоб товариство збиралося в її альтанці без нього. Чи не захворів?
Й ще дратував її веселий гамір богемної компанії, що неподалік поралася біля манґала, готуючи шашлик.