Весела богемна компанія, діждавшись, поки упріє шашлик, озброїлася шампурами з настромленим запашним м’ясивом й подалася до Малґосиної альтанки на пиво.
Й зупинилися розчаровані чоловіки перед буфетом, на дверцятах якого висіла колодка.
За столиком нікого не було. Три попільнички вивершувались недопалками, а у четвертій лежала незапалена цигарка. На столику стояли три порожні келихи, а один, наповнений, мерехтів рубіновим меніском.
2013
Сліди на піску
I
Якби мені запропонували вибудувати своє родове дерево, то воно постало б надто приземкуватим і нерозгалуженим – корені іваничуківського роду навіки загублені в запрутських безпросвітностях, і моє пізнання власного родоводу по батьківській лінії сягає лише покоління моєї бабусі, яку я запам’ятав. Ніхто з її односельців не міг мені сказати, як і звідки з’явився перший Іваничук у селі Пилипах, що простягнулося вздовж ґрунтової дороги, яка біжить від Пруту на Кропивище й Микитинці й аж там чіпляється косівського тракту.
У це запрутське село, котре мало свого дідича й потребувало робочих рук на панському фільварку, десь у середині XIX століття приблукав спролетаризований до нитки парубок з прізвищем Іваничук, батракував він у дідича і, заробивши трохи грошей, купив на сільській околиці півморга ґрунту й побудував найнепоказнішу в Пилипах хату. Його син Микола, мій дід, якого я не пам’ятаю, одружився з місцевою біднячкою Палагною, і в них народилося двоє синів – Михайло й Іван та дві доньки – Марія й Ольга. Дівчата навіки прикипіли до убогого господарства й залишилися неписьменними, а хлопців батько послав до сільської школи.
Тут я зроблю відступ і проголошу величальне слово пилипівській учительці Юлії Шубертівні, яка зосталася незаміжньою, бо ж не могла в цьому селі знайти собі пари й присвятила все своє життя просвітництву: за час її вчителювання до Першої світової війни з тотально неписьменного села пішли у світ широкий вчені Михайло Іваничук, про якого йтиме у цій статті мова, археолог – професор Львівського університету Іван Старчук, учитель Іван Іваничук, мій батько, економіст Василь Кубаєвич – це ті, які зосталися живими після війни: всіх їх пані Юлія утримувала своїм коштом у гімназії, семінарії і в університеті. Слава їй – патріотці й мучениці австрійського концтабору Талергоф!
Коли вибухла Перша світова війна, Михайло закінчував перший курс університету у Львові. Прямо зі студентської лави, разом зі своїм шкільним товаришем й однокурсником Іваном Старчуком зголосився добровольцем до легіону Українських січових стрільців.
Легіон сформувався у Стрию, був зачислений до корпусу австрійського генерала Гафмана й після короткотермінового вишколу у паланці біля Мукачева австро-угорське військове командування закинуло його на фронт у Бескиди.
Михайло воював на Маківці, потім пройшов у переможному поході до Лисоні й 1 листопада 1918 року у званні хорунжого взяв участь в акції проголошення Західно-Української Народної Республіки. Обороняв Львів у рядах Української галицької армії, під Вовчухами потрапив у полон до поляків, у квітні 1919 року втік з польського концтабору Домб’є, що біля Кракова, проманджав пішки Польщу й ЧехоСловаччину, перейшов через Верецький перевал до Славська й застав тут ще недобиту Гірську бригаду УСС, якою командував отаман Черський. Тоді ж підпоручник головного отамана Армії УНР Курдиновський підписав від імені Симона Петлюри угоду з польським прем’єром Падеревським про кордон між Польщею й Україною по Збручу, й після того почався відступ УГА за Збруч. Отаман Черський відмовився переходити межову річку, й 30 червня 1918 року Гірська бригада вступила на територію Чехо-Словаччини, де була роззброєна й інтернована в містечку Йозефові біля Граду-Кралового.
До інтернованих українських вояків чеська влада ставилася напрочуд толерантно. Колишнім усусусам дозволено було проводити військові вправи – ще не згасала надія повернутися в Україну й продовжувати визвольну боротьбу, проте ці сподівання швидко виявились примарними, й усусуси, серед яких було чимало з середньою й незакінченою вищою освітою, готувалися в таборі до продовження навчання в Чехо-Словаччині. Іван Старчук організував курси істориків, а Михаило Іваничук читав лекції з географії України – те, що запам’ятав з лекцій професора Степана Рудницького у Львові.
Після Ради амбасадорів Антанти, яка не визнала України, для підтримки морального духу колишніх воїнів прибула до табору славетна капела Олександра Кошиця, яка теж залишилася в еміграції. Якось після концерту трапився прикрий випадок: у залі підвівся один стрілецький старшина й вигукнув: «Незалежні народи розіслали по світу послів, а ми – хор». З тими словами він вибіг на прокладену поруч із табором залізничну колію, саме йшов поїзд, й кинувся під колеса…