Президент Чехо-Словаччини Томаш Масарик поставився до українських вигнанців вельми благородно: дозволив Українському вільному університетові переїхати з Відня до Праги, й Михайло Іваничук, вступивши на третій семестр природничого відділу, слухав лекції з географії в того самого Степана Рудницького, який теж емігрував.
…Коли мені сповнилось шістдесят років (тоді я почав працювати над пошуковим романом про Михайла Іваничука «Бо війна – війною» до мене надійшло чимало вітальних листів, а між ними – на ловця і звір біжить – лист від пенсіонерки з Городенщини, заповзятливої дев’яносторічної читачки моїх творів пані Зіновії Навальківської, яка для себе вирахувала, що я син Михайла – і так звернулась до мене: Романе Михайловичу. Вчилася вона замолоду в Празі на фізико-математичному факультеті УВУ й мешкала на одній квартирі з Михайлом. Після мого пояснення, що я племінник Михайла й нишпорю за фактами з його життя, отримав ще кілька листів від неї. Пані Зіновія писала:
«Був Михайло середнього зросту, волосся мав гладко зачесане, очі вдумливі, погляд енергійний і водночас привітний, за натурою мовчазний і до останнього ґудзика педант. Ніколи не мав часу на балачки, вставав рано, пив каву, портфель у руки – й на виклади. Після лекцій – обід у Студентському домі, а потім – до бібліотеки. Знав тільки лекції, семінари, доповіді вчених…»
В останньому листі пані Навальківська написала, що побувала на захисті магістерської дисертації Михайла, а потім слідом за ним, разом зі своїм чоловіком, виїхала до Харкова. В тридцятих роках її репресували, чоловік загинув, а вона багато літ поневірялась у концтаборах. З Михайлом у Харкові не зустрічалася і про його трагічну долю дізналася уже від мене.
Був Михайло здібним студентом. Після університету навчався, в докторантурі і врешті на професорській раді під головуванням ректора університету Івана Горбачевського захистив докторську дисертацію на тему «Регіонально-географічне поняття Східної Європи в найновішому освітленні».
Як засвідчила пані Навальківська, в конференц-залі Геологічного інституту були присутні на захисті професор Степан Рудницький, професор педагогіки Софія Русова, професор мовознавства Василь Сімович, професор славістики Дмитро Чижевський та професор геології Карлового університету Франтішек Бегоунек. Захист був блискучий.
…У половині двадцятих років на світ почала насуватися економічна криза, яка не оминула й Чехо-Словаччину, й найтяжчим її бичем було безробіття. Маленьку країну просто-таки заполонили емігранти з усіх кінців світу, а найбільше з України й Росії. Вони займали робочі місця, належні передовсім чехам, і це викликало невдоволення в громадян молодої держави. Українці, чисельність яких серед емігрантів переважала, перші відчули неприхильність чехів, й тоді у середовищі еміграційної інтелігенції почала визрівати думка, що за Збручем усе-таки існує українська держава, хай і під червоними прапорами (хіба ми бики, що реагують на червоне?), й відбувається в ній бурхливе культурне відродження.
На цей гачок спіймалися насамперед найвідоміші діячі українських визвольних змагань, і приїхали в радянську Україну Михайло Грушевський, Володимир Гжицький, Степан Рудницький, Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, сім’я Антона Крушельницького, не побоялися комуністичного «раю» навіть генерал армії УНР Юрко Тютюнник та полковник УГА Гриць Коссак й багато інших романтиків, які на той мент забули, що незалежна Україна може існувати лише під національними прапорами, що синьо-жовтий колір – то не суцвіття барв, а сутність, ментальність, душа українця.
Це добре розумів мій батько Іван Іваничук, який після війни закінчив у Станіславові учительську семінарію й отримав посаду сільського вчителя у сусідньому з різними Пилипами селі Трач – на межі Покуття й Гуцульщини.
Батько революціонером не був, не зголосився до УСС – пройшов війну рядовим жовніром австрійської армії, до польської окупаційної влади ставився лояльно, й головною метою його життя було просвітництво, яке він уміло й ретельно впроваджував у своєму селі, взявши собі за приклад жертовну діяльність учительки Юлії Шубертівни. І так з цілком неписьменного села вступило до Коломийської гімназії кілька десятків хлопчиків, і на сьогодні, після тарапатів Другої світової війни, з Трача вийшли два письменники – я та поет Михайло Пилатюк, професор Микола Черпінський, учителі – Наталка Іваничук – моя сестра, Ярослав Грицик, Микола Ориняк, Микола Юзевич – всі вони були учнями Івана Миколайовича Іваничука.