Патріотичною засадою мого батька була ідея виховання і збереження елітних українських сил, його методологією в здійсненні цієї ідеї було еквілібристичне ходіння по лезу бритви, а все для того, щоб якнайбільше спричинитися до розвитку української культури й мови і якнайоптимальніше зберегти своє життя для України.
Батько завжди пишався своїм братом Михайлом, який кожної миті був готовий віддати життя за рідний край, проте вельми зрадів, коли отримав з Праги листа від Михайла із звісткою про те, що він вчиться. Вчиться! Уже закінчив університет і докторантуру, захистив дисертацію, працює викладачем у Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі – отже стане згодом поруч із такими колосами української науки, як Іван Горбачевський, Іван Пулюй, Степан Рудницький!
Та ось 1927 року батько отримує листа від Михайла, в якому той повідомляв, що вирішив виїхати слідом за своїм учителем, а нині вже колегою Степаном Рудницьким – до Харкова. Це стривожило мого батька, він утямив, що брат нерозважно встромлює свою голову в пащу дракона й неминуче загине. Відписав Михайлові листа, в якому запропонував зустрітися з ним на польсько-чеському кордоні – на вершині Говерли біля прикордонного стовпа, того самого, який і нині височить на чолопку гори кам’яною бовдою. Тут відбулася зустріч братів на відстані п’яти кроків – навіть обнятися не змогли: польсько-чеські прикордонники за хабар дозволили їм тільки побачитися через межу.
Таки впізнали один одного, хоч десять літ не бачилися, проте радість зустрічі тут же затьмарилася прикрою розмовою: Іван просив Михайла, щоб не виїжджав в Україну, Михайло назвав Івана боягузом, і брати холодно розійшлися навіки.
У кінці 1928 року батько отримав від Михайла листа з Харкова: професор Степан Рудницький запросив його на посаду доцента кафедри фізичної географії в Харківському ІНО.
З цього моменту почалася в Михайла Іваничука стрімка наукова кар’єра. За три роки він стане славним полярником, очолить експедицію на Землю Франца-Йосифа, а далі перед ним розкриється заманлива перспектива наукових експедицій на Північний полюс, а може, і в Антарктиду. Михайло тоді в листі до Івана називав себе найщасливішою людиною в світі!
II
У моїй родині, скільки пам’ятаю, панував культ стрийка Михайла – мужнього воїна, старшини УСС, ученого і, звичайно, знаменитого полярника, якого ми, троє дітей Івана Іваничука – Наталка, Євген і я – ніколи не бачили, а наслухалися про нього багато прецікавих розповідей від тата, і коли хтось із нас запитував, де зараз наш стрийко, то батько, в якого на робочому столі чомусь весь час стояв глобус, показував нам на сам вершечок земної кулі, біля якого розсипався архіпелаг Землі Франца-Йосифа, а згодом, як від Михайла перестали приходити листи, засмучений тато показував нам інший архіпелаг, розташований на глобусі трохи нижче, і були то Соловецькі острови, про моторошну таємницю яких ми мало що знали.
…Після повернення з експедиції Михайло прислав нам фотографію, на якій він, обвітрений і смаглявий, сидить у розстібнутій під шиєю сорочці, а на його плече схилилася вродлива жінка – молода дружина стрийка Ніна Соколова-Краузе, зрусифікована німкеня, яка при своєму коханому чоловікові швидко українізувалася, і про неї, мабуть, для того, щоб попередити можливі докори брата за те, що одружився із чужинкою, написав Михайло у листі: «Це найкраща у світі жінка, і Ваша з Марією (моєю мамою. – Р. І.) любов до неї означатиме любов до мене». Десь у той час прислав Михайло моєму батькові свою книжку спогадів про Третю полярну зимівлю під назвою «14 місяців на Землі Франца-Йосифа» – прецікаву розповідь заступника начальника експедиції про досліджуваний ним найпівнічніший європейський архіпелаг, на окраїнах якого він відкрив ще не позначені на мапі невеликі острови.
Книжку ту ми зачитували до дірок, захоплені екзотикою безлюдної землі, на якій живуть лише північні птахи та білі ведмеді, й пересуватися можна на ній хіба що пішки або на собачих упряжках. А як цікаво було розглядати вміщені в книжці фотографії із засніженими базальтовими скелями, протоками поміж островами, з літнім буйноцвіттям, здавалося б мертвої землі. А оті спіймані білі ведмеді на прив’язі, а гостроверхі айсберги біля Землі Вільчека, а запряжені в нарти собаки – і серед килима полярних маків напівлежить бородатий чоловік геть не схожий на нашого стрийка. Який то чар, яка магія, яка родинна гордість – і ми любили стрийка як найпочеснішого члена нашої сім’ї і мріяли, що колись настане такий час – і ми побачимо його живого й, хмеліючи, будемо слухати захоплюючі розповіді.