Так минали наші дитячі роки, стрийкова книга спогадів читалася й перечитувалася, однак з якогось часу, а було то після 1937 року, від Михайла не приходило жодних звісток, і наш батько догадувався, що брата репресовано, й, можливо, він опинився у концтаборі на Соловках. Повірити в це батькові було надто важко, бо як це так: професор Харківського ІНО, легендарний полярник, який готується до нових експедицій на Північний і Південний полюси, ще й видав популярну брошуру «Антарктида», начебто для себе самого хотів визнати сувору сутність льодового материка, – і такого спеціаліста, такого вченого запроторювати в тюрму?
Дізнавшись про такі побоювання батька, ми, діти, покручуючи глобус, водили своїми пальчиками по цяточках островів на Білому морі, й тихо шепотіли, що вже, мабуть, тут перебуває наш коханий стрийко, й не розуміли: чому на нього мала впасти участь не в цікавій, а в страшній експедиції?
Аж настав «золотий вересень» 1939 року: народ упився щастям, що завалилася нарешті санаційна Польща з її пацифікаціями, полонізацією, з її Бригідками й Березою Картузькою; народ вітав червоних визволителів, хмелів від дешевої горілки в сільських крамницях, та швидко й протверезів, коли в тридцятиградусні морози сорокового року на коломийській товарній станції заповнювалися теплушки невинними людьми, яких «визволителі» депортували в Сибіри.
Протверезіння прийшло й до мого батька, котрий теж якийсь час радів з політичної переміни – прийшов з Харкова лист від Михайлової дружини Ніни, в якому вона повідомляла швагра, що 28 квітня 1937 року Михайла заарештували, засуджений він до десяти років тюрми без права листування, й батько зрозумів, що означає таке формулювання вироку. Ніна в листі вмістила фотографію свого дворічного синочка Станіславчика: стояв він, гарненький, пухкенький біля столика й усміхався – таким запам’ятався мені на довгі роки мій двоюрідний брат.
Був це приголомшливий удар для нашої родини. Батько догадувався, що Михайло вже не живе, розстріляний у застінках НКВД, та все ще жевріла в ньому крихта надії, що, може, його заслали на Соловки – який же парадокс: тепер вже Соловки здавалися Землею обітованою! – й написав листа Голові Президії Верховної Ради СРСР М. І. Калініну з проханням зменшити для брата кару, якщо він у чомусь провинився.
Та замість відповіді з канцелярії Калініна прийшов батькові виклик з коломийського НКВД. Батько вернувся з міста зляканий і пригнічений: йому увіч сказали, що він є братом ворога народу – це була погроза депортацією. Тільки й вимовив тато: «Чому Михась не послухався мене на Говерлі?» Обвів суворим поглядом дітей й заборонив будь-коли й будь-де згадувати про стрийка. А книжку «Чотирнадцять місяців на Землі Франца-Йосифа» заховав на горищі за кроквами.
Пам’ятаю: вислухавши батькову тривожну розповідь, я вибіг у сад. Лютували тоді страшні морози – такі, що ворони падали на льоту, і сонце, сходячи, двоїлося, а десь у далеких світах голі-босі люди замерзали в снігах. Я підвів угору кулачка й вигукнув у морозне небо: «Помщусь за тебе, стрийку!»
Ту дитячу клятву я виконав аж за п’ятдесят літ.
1943 року Ніна зі своїм Станіславчиком, мамою і сестрою Ніни Вірою втікали від більшовиків услід за німцями на Захід. З дороги вона написала моєму батькові листа, а далі за нею і її сином слід пропав.
Згодом до нас обізвалась Віра Соколова – вже з воркутинського концтабору: її заарештували в радянській зоні окупації Німеччини. Після смерті Сталіна Віру звільнили, й вона замешкала в Москві. Писала до нас листи, питалася, чи не знаємо чого-небудь про Ніну та її сина, а згодом листування обірвалося…
Мій батько був переконаний, що Ніна з дитиною десь загинули під час бомбардувань, бо за стільки років могла б обізватися хоч словом. Пропала, не залишивши по собі бодай малого сліду на курних воєнних дорогах…
III
Наприкінці вісімдесятих років XX століття я завершив роботу над романом з часів Івана Франка «Шрами на скалі» – це був дев’ятий історичний роман із багатотомного циклу романів, в якому я дослідив найдраматичніші моменти нашої історії, починаючи від XIII століття, й назріла черга для написання книги про Українських січових стрільців, і я, без жодної надії на її публікацію, адже тоді ще шаленіла совєтська цензура, взявся за збирання матеріалу.