Цю головоломку я розв’язав досить легко. Адже після докторантури у празькому УВУ на природничо-географічному факультеті, про що вже мовилося, М. Іваничук захищав дисертацію, і на захисті, як засвідчила пані Навальківська, був присутній професор Бегоунек, який міг собі взяти в пам’ять ім’я здібного претендента на вчене звання. Той же Бегоунек наприкінці літа 1928 року після катастрофи дирижабля «Італія» над Землею Франца-Йосифа повернувся овіяний славою до Праги й оповідав на зустрічах із студентами й викладачами історію трагічної експедиції – тоді Михайло міг взяти в нього інтерв’ю.
Михайло виїхав до Харкова восени 1928 року, а саме в цей час приїхав з Ленінграда до Праги з візитом герой рятувальної виправи Р. Самойлович, який на криголамі «Красін» вивіз на Велику землю уцілілих членів експедиції Нобіле, в тому числі й професора Бегоунека – тож можна сміливо припустити, що Бегоунек рекомендував Самойловичу саме Михайла Іваничука!
У середині квітня 1931 року Михайло приїхав до Ленінграда, й Р. Самойлович доручив йому технічний бік підготовки зимівлі. До літа штат експедиції з дев’яти осіб був укомплектований, зимівники виїхали з Ленінграда до Архангельська, там закупили метеоапаратуру, продукти, собак і корову й завантажили те все на судно «Ломоносов».
Поруч з «Ломоносовим» готувався до виїзду в Арктику криголам «Малигін» з іноземними туристами на борту. Михайло зустрівся із самим Умберто Нобіле, який завітав на судно «Ломоносов» – молодим італійським генералом, котрий за наказом Муссоліні мав підкорити Північний полюс і Землю Франца-Йосифа й оголосити їх італійськими. Не вдалось. Трагедія експедиції Нобіле потягнула за собою низку інших трагедій: в пошуках уцілілих жертв загинуло сімнадцять осіб, і серед них великий Амундсен; генерала ж Нобіле, цілого й неушкодженого, доправили на літаку до Архангельська. Оскільки Луки Кулаєва в той час на судні не було, відрекомендувався генералові заступник Кулаєва Михайло Іваничук. Нобіле попросив його пошукати на архіпелазі слідів групи Алессандрі з шести осіб, яких дирижабль, вивільнившись під час зіткнення із землею від тягаря кабіни, поніс у безвість…
19 липня «Ломоносов» віддав швартови в Архангельську, а 8 серпня зимівники побачили в далині засніжені бані гір – окраєць Землі Франца-Йосифа.
На архіпелазі закінчувалось полярне літо. У насурмонене небо впиваються гострими вершинами базальтові кручі – житло північного птаства. На вершинах скель гніздяться буревісники, нижче каркають кайри, пищать майовки, клекочуть бургомістри, у підніжжях скель метушаться схожі на горобців люрики. А в оазах серед льодів цвітуть полярні маки з жовтими й білими голівками, голубі незабудки, малинові ломикамені, великоголові ромашки, криваві рододендрони, оленячий мох та карликова берізка. Літо згасає, незабаром настане безконечна ніч із буревіями й пургою.
У кінці жовтня чайки відлітають на південь, а з півночі перемандровують до Баренцового моря гігантські білуги, які сопуть, ніби потяги під критим вокзалом. Відлетіли білі куріпки, зайшло сонце на цілих чотири місяці. Та над північним обрієм ще довго стоятимуть жовто-зелено-голубі присмерки, а потім западе глуха ніч, крізь яку чутно буде, як у далині океану ламається крига – ніби хтось там у безвістях зітхає крізь сон. Місяць непорушно зависне на горизонті, а на небі вряди-годи спалахуватиме німа пожежа – сполохи полярного сяйва.
Наводжу цей опис не тільки з пізнавальною метою. Він живцем узятий із книги «14 місяців…» – такий наскрізний художний стиль спогадів Михайла Іваничука, які заслуговують на перевидання.
Можна б переказати чимало цікавих епізодів з книжки: полювання на білих ведмедів, неймовірно складний процес запрягання собак у нарти, майстерний опис полярного сяйва, проте одного епізоду таки не помину.
На Новий 1932 рік сталося майже неймовірне. Радист Михайло Боровський, який чергував у радіорубці, з нудьги вибив ключем радіовиклик «Усім, усім!», і на той сигнал відізвався Південний полюс:
«Сьогодні у нас літній день, лише два градуси морозу, нас тут сорок дві особи, й ми гріємося на сонці…
На той час такий зв’язок здавався фантастикою. Та, мабуть, саме тоді запало в душу М. Іваничука невтримне бажання податися в експедицію в Антарктиду…
З наближенням весни М. Іваничук вирушив на собачих упряжках Австрійською протокою до Землі Вільчека, за яку не ступала людська нога. Але про це краще розповість лист директора Музею Арктики й Антарктики М. Г. Ягодіцина, надісланий мені в серпні 1987 року (подаю його у своєму перекладі українською мовою).