Отже, стрийко був звинувачений у тому, що, перебуваючи на еміграції у Празі, служив агентом диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича й переїхав в Україну для шпигунської діяльності на користь Чехо-Словаччини.
Методи допитів у НКВД нині усім відомі, тому не варто шукати особливої відповіді на те, чому М. Іваничук покірно зізнався у всьому, що йому інкримінували.
Цитую зізнання Михайла з протоколу:
«Вперше я зв’язався з білоемігрантами у Празі 1921 року. Мої з ними стосунки почалися з участі в контрреволюційному «Союзі студентів» і в «Українській академічній громаді», в якій я секретарював. До шпигунської діяльності залучив мене професор Карлового університету Іван Ріпка, який перед моїм від’їздом до СРСР виплатив мені дві тисячі крон. Мав я збирати матеріали про економічне становище і настрої українського народу… 1931 року з метою сховатися від радянського правосуддя я виїхав у Ленінград в Арктичний інститут і влаштувався на зимівлю на Землі Франца-Йосифа, звідки посилав радіограми за кордон професору Ріпці та директорові Празького географічного інституту професорові Шварцбергу…»
І так далі… Абсурд, що волає до неба о помсту!
9 серпня 1937 року Михайло Іваничук був засуджений до розстрілу, вирок виконаний 10 серпня в Харкові.
Наводжу акт про виконання вироку.
«Комендант Харківського обласного управління НКВД Зелений, прокурор Лінський, начальник спецкорпусу Кашин 10 серпня о 23 год. 50 хв. на підставі наказу капітана держбезпеки Рейхмана виконали вирок «трійки» при УНКВД Харківської області».
Розстріли дванадцяти засуджених (між ними одна жінка) відбувалися з інтервалом в одну хвилину. Ірину Величко розстріляли першою, оскільки жінці належиться першенство. Михайлові Іваничукові продовжили життя на дванадцять хвилин – його розстріляли останнім…
У той час мені сповнилося вісім років, а син Михайла Станіслав народився кілька місяців опісля. Лист від Ніни з повідомленням про арешт Михайла без права листування прийшов до нас, коли мені минуло десять років. Тоді я поклявся помститися за стрийка.
Помстився за п’ятдесят літ романом «Бо війна – війною», в якому дослідив тріумф і трагедію вченого геоморфолога Михайла Іваничука й засудив злочинний комуністичний режим, що знищив Михайла, ув’язнив Євгена, а мене прирік на муку злої пам’яті.
Не знаю, чи можливе таке, щоб той страх, що його пережив перед розстрілом мій стрийко, передався мені в мить розправи над ним…
Може й так. Мене довгі роки уві сні переслідував жах засудженого до смерті – певне, імпульси останнього Михайлового пережиття дійшли до мене… Ті імпульсі я востаннє боляче відчув, коли знайомився із стрийковою кримінальною справою: енкаведистські протоколи навіювали на мене стан тихого божевілля.
З марною надією, що десь у світах живе мій двоюрідний брат Станіслав Іваничук, що до його рук щасливо потрапить мій роман, і він дізнається, що Наталка, Євген і я – його близькі родичі, й обізветься, на звороті титульної сторінки я помістив присвяту:
«Пам’яті українського вченого полярника Михайла Миколайовича Іваничука, репресованого в серпні 1937 року, посмертно реабілітованого 9 вересня 1953 року».
Минуло десять літ від виходу у світ мого роману – ніхто не обізвався. Чудес на світі не буває…
V
А тим часом в американському штаті Орегон, у місті Портленді, що за сто кілометрів від Тихого океану, живе вже сорок п’ять літ із сім’єю середнього достатку громадянин США Ервін Берґман. У нього дружина бібліотекарка Леа, син і дочка; всі вони, як на американські мірки, непогано влаштовані, що дозволяє їм зрідка їздити по світу і мати в Канаді над диким озером комфортабельну дачу. Ервін нині пенсіонер, а працював електромеханіком, має руки спрацьовані, й нігті на його пальцях збиті. Сім’я англомовна, однак глава сімейства знає ще й німецьку, якої навчився у своїх прибраних батьків у Рурській області Німеччини, куди його колись загнала війна.
Ервін знає, що він не німець, що до шестилітнього віку розмовляв зі своєю мамою українською мовою, з якої не запам’ятав ні слова, проте мама втовкмачила в голову синові, що його справжнє прізвище Станіслав Іваничук, а його батько був професором Харківського університету і брав свого часу участь в експедиції на острови Північного Льодовитого океану, звідки привіз фотографію, яка й нині висить у Ервіновому кабінеті на стіні: під базальтовою кручею сидить бородатий смаглявий чоловік у чоботях, бушлаті й ватяних штанах – це батько Ервіна, ім’я якого син забув.