Отож у касарні, коли жовніри – хто писав листа додому, хто, одягнений, відпочивав після муштри на своєму ліжку, розповів мені Адольф майже інтимну історію, з котрою, як сам признався, уперше звірився чужій людині.
Коли вже міг виходити зі шпиталю із забандажованим передпліччям, єфрейтор обережно і натхненно підходив, немов до храму, до віденського музею Гофбург, зупинявся перед вітриною й невідривно вдивлявся в заіржавілий надщерблений предмет – був то імператорський меч Фрідріха Барбаросси. Годинами там простоював, і здавалося йому, що в нього вливається затаєна в шматку металу могутня сила.
У шпиталі виздоровці інколи займалися спіритизмом, й Адольф зважився викликати духа Барбаросси. І дух повів йому: хто заволодіє цим мечем, який не дістався навіть Наполеонові, той стане вождем Великої Німеччини…
Ці заповітні слова єфрейтор шепотів ніби до себе самого, його очі палахкотіли зеленим вогнем, а обличчя натужувалося жорстокістю й ставало, скажу вам, страшним…
У подальших розмовах зі мною Адольф не зачіпав більше цієї теми, хоч я бачив по його очах, що він не перестає її обдумувати: у міжчассі вельми пильно позирав на мене, наче спонукував назавше запам’ятати, хто мені розповів про імператорський меч і кому та зброя має належати в майбутньому.
Як я вже згадував, був Адольф невтримно балакучий. Склавши руки на животі, він зупинявся навпроти мене, ніби ставав за трибуну, і, не дбаючи про те, слухаю його чи ні, без упину проголошував істини, до яких очевидно доходив сам, і здавалося мені, що він вправляється в ораторському мистецтві до того як вийти перед натовп.
«Ти мусиш знати, – говорив Адольф, – що нинішня війна точиться не за Австрію, а за Велику Німеччину, а німецький воїн покликаний рятувати не стару імперську стодолу, яка розвалюється на очах, а тих десять мільйонів німців, які живуть в Австрії. Але ж тоді нас стане набагато більше, і я приходжу до висновку, що німці можуть врятувати свій край від перенаселення лише завоюванням чужих земель. Якщо то правда, що наша планета має досить землі для всіх на ній живучих, то хай буде віддано нам належне. А ні, то візьмемо силою: німецький меч мусить відвоювати життєвий простір для німецького плуга!»
Адольф проникливо дивився мені у вічі, і я знав, що він говорить про меч Барбаросси, який чекає у віденському музеї Гофбург на нового німецького вождя.
«Але ж такі самі апетити можуть мати й інші народи», – пробував я заперечити Адольфову демагогію.
«І хай собі мають! – розводив руками єфрейтор, ніби жалів немічних. – Хіба ми винні, що Австрія знікчемніла, постаріла, і надії на її видужання немає зовсім? Хіба ми винні, що народи, які заселюють Австрію, після її розвалу не спроможні будуть взяти зброю в руки? Та коли вже сталася така неміч, то треба негайно вимести Габсбургів з трону й прокласти дорогу вождеві, який гряде… Гряде! – вдарився Адольф кулаком у груди. – І буде то не австрійський плебей і не слов’янський унтерменш, а родовитий німець, арієць, надлюдина!.. Йде війна, яка очищує землю кров’ю – для німців!»
«А хіба ви обраний Богом народ? – уже наступав я, зачеплений за живе зневагою до слов’ян: говорив Адольф так, ніби й не знав, що я теж з того племені, та він над цим, певне, й не задумувався ніколи, його ідеологія була ворожою до всіх, хто не німець… – А чи ж ти не відаєш того, – не вгавав я, – що всі, хто проголошував себе обраним народом, неминуче втрачали землю під ногами? Так сталося з римлянами, македонянами, турками, євреями…»
Адольфа аж пересмикнуло, коли почув слово «єврей». Він побагровів, викинув уперед руку, ніби проганяв самий привид цього народу; різким змахом зачепив за подушку на верхньому ліжку, з якого підвелася голова з гачкуватим носом і балухатими очима – то Муца Шпайхер прокинувся з дрімоти, зачувши розмову про євреїв. Він глянув униз й, побачивши прикомандированого до нашого штабу єфрейтора Шикльгрубера, враз принишк, відчувши загрозу антисемітської істерії.
Адольф Муци не помітив і вибухнув протиєврейською філіппікою:
«Як можна, ну як можна ставити римлян, македонян, навіть турків в один ряд з жидами? Це ж абсурд: жиди – то не народ, не нація, а паразити, які розмножуються зі швидкістю амеб! Всюди їх повно: на одного німця – тисяча юдеїв! Марксизм – жидівський, політика – жидівська, видавництва – теж жидівські… Маркс створив лжевчення, спрямоване на ліквідацію всіх вільних націй, і моєї – теж!.. Боже, як я в дитинстві ненавидів той купецький світ, просяклий смородом жидівських яток! Жиди тримають за горло всі народи світу, й звільнитися від них можна тільки за допомогою куль!»