Крім того, Карла не раз бачили до півсмерті п’яного у коломийській ресторації «Roma», ну а що він вичворяв у Відні, того ніхто не знає…
Тож у різношерстому австрійському війську мало було до Карла довіри, а ще пліткували офіцери, що новоспечена цісарева італійка Ціта – досвідчена шпигунка, яка працює на користь Італії й передає ворожій стороні плани австрійського командування… Й напевне тому генерал Гофман без погодження з молодим імператором розпочав рішучий наступ австро-німецьких військ по лінії фронту між містечками Плєццо і Тальміно, гаратнувши по італійських окопах хімічними стрільнами. Не підготовані до газової атаки італійці панічно відступили за П’яву і звідти вряди-годи кидалися в безнадійні атаки на гірські твердині Карго, Ґоріцу й Бейнзіццу.
Втративши добру третину вояків, Тридцять шостий реґімент вернувся на свої позиції за річкою Ізонцо – й надовго для нас запанувало затишшя. Деколи велася млява перестрілка, ніби для забави, а коли зовсім стихало, я виходив зі свого штабного намету, йшов у окопи до побратимів, і часто за гутіркою, жартами та співами ми позбувалися на якусь мить відчуття безвиході.
Х
Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року день архістратига Михаїла був оголошений всенародним святом – настала перша річниця сходження на престол імператора Карла І.
А ми на італійському фронті перебували в начебто зовсім інших вимірах, ніж решта воюючого світу. Десь там далеко на теренах війни зайшли зовсім несподівані зміни, про які наш реґімент дізнавався не з офіційних повідомлень, а з жовнірських пліток: нібито австрійський рейхсрат видав рескрипт про надання Польщі незалежності, й хоч та свобода залишалася, мабуть, тільки на папері, все ж ми заздрили полякам; дійшла до нас теж вельми втішна звістка, що Центральна Рада в Києві проголосила Українську Народну Республіку в межах Московщини, а ще всіх переполошив більшовицький переворот у Петрограді – встигли ми вже наслухатися про ленінську банду, яка рвалася до влади в Росії.
Старий світ тріщав, ламався, на стратованій європейській землі народжувалося щось зовсім нове – невідоме, незнане, проте обнадійливе, нехай і гірше, аби інше; світовий лад уже не втримувався у зношеній упряжці, попруги рвалися, й стлумлені в імперіях народи почали піднімати голови й подавати свій властивий голос. Лише тут, між П’явою й Ізонцо, тривала й далі абсурдна позиційна війна, й ніхто не міг збагнути, за що ллється кров, наче Бог про нас забув і прирік на неминучу смерть над далеким і чужим Адріатичним морем.
Проте святкування річниці молодого австрійського імператора неабияк нас утішило: по обох боках фронту було оголошено одноденне завішення зброї – до нас прийшло свято, й італійці теж зраділи з несподіваного перепочинку.
Тридцять шостий реґімент змалів, ми вже й не рахували втрат і втішалися хіба лише тим, що самі ще живі. В наметі єфрейтора Небожителя наш уцілілий гурт пиячив: наливали в алюмінієві пугарі виділений командуванням полку ром, перехиляли й веселіли; Федько Мазур краяв на рівні скибки черствий цвібак, роздавав нам по одній, а собі забирав дві, бо так йому, ненажері, належалося за статутом; інтендант Муца, який приніс до намету провізію, скромно сидів скраю прічі й присувався до мене: коли правив бал Мелитон, Муца волів відчувати мій лікоть, знаючи, що я завжди його обороню від незлобливих, проте в’їдливих нападок кутського опришка, – не міг би я сказати, що наш жидик боявся Небожителя, навпаки, десь глибоко в душі любив його й почувався затишно під захистом владного баламута, а все ж кожної миті чекав від нього глузів, нібито єврей не мав права відчувати себе рівним у християнському товаристві.
Й коли в Мелитона посоловіли від рому очі, а в зіницях засвітилися бісики, знав Муца, що ось-ось розпочнуться для нього тяжкі словесні тортури – він саможертовно наготовився приймати їх і ще тісніше притиснувся до мене плечем.
«То слухай, Муцо, – блиснув Мелитон білими, немов здорові квасолини, зубами, наперед тамуючи сміх, який мав вибухнути з нього в кінці розповіді. – Зібралися три жиди – Мошко, Лейба і Хаїм – у подорож до Парижа. І каже Мошко: не пасує нам їхати до столиці Європи з такими простацькими іменами. То перейменуймося на французький лад: я буду Муй, Лейба – Луй… І тут викрикує Хаїм: а я з вами не поїду!»