Що ти робиш там, під кущем бузку, Муцо? Бджоли лазять вже не тільки по твоїх руках, а й по обличчі… Заснув чи, може, вмер? Та яка різниця, ти не жив уже піввіку… Але ж де моя Марина? Нема, пішла додому, втямивши, певне, що більш мені вже не потрібна.
Поховалися бджоли, і стихло в моєму світі, тож ходімо звідси, Муцо, пора… Куди, питаєш? На лоно Авраама… Веди, бо ти, відай, краще знаєш туди дорогу… Ходімо, бо з іншого світу прийшли ми на цю пасіку, а в ній запанував уже новий час. І нас з тобою, Муцо, не потребують тут ані бджоли, ані люди…
2005
Соло на флейті
І
Переборовши не зрозумілий для мене самого страх, бо ніби що могло загрожувати мені на занедбаній горі, яка вивищується над Львовом за шпиталем Святого Лазаря й має фортифікаційну назву – Цитадель, я рішуче звернув ліворуч з вулиці Коперника й, здолавши крутий провулок, зарослий з обох боків жухлими кущами глоду, будяками й деревистою, в ріст людини кропивою, вперше за півстолітній час мого проживання у Львові вийшов на четверту львівську гору, котра разом із Святоюрською, Замковою й Погулянковою утворює креш глибокої чаші, на дні якої безпечно осіло велике місто з червоними дахами кам’яниць, зеленими банями церков й зі шпилями католицьких костелів та православних дзвіниць; ті шпилі намагалися зіп’ятися так високо, щоб побачити, що там діється за горбатим заборолом львівських вершин, однак зазирнути через гребінь не спромоглися й німо стояли навшпиньках у солодкій дрімоті, немов утомлені перед світанком вартові.
А я таки спромігся – й зупинився на просторому овальному плато, яке теж було дном колиски між чотирма горбами, кожен з яких увінчувався схожим на проіржавлену корону бастіоном, складеним із порослої лишайниками цегли; ті оборонні споруди сторожко зирили на світ круглими для гармат і подовгуватими для ручної зброї бійницями й ховалися під чубатими наметовими дахами із прогнилої чорної бляхи, що скоробилася від дощів, вітрів і снігу, а зрештою – від давно проминулого часу.
Я знав назви цих чотирьох цитадельних вершин, хоч ніколи їх увіч не бачив: Каліча, Пелчинська, Вроновська і Познанська; плато мало вигляд побоєвища, цілковитої руйнації, проте життя тут таки існувало: недорозвалені будинки й подовгуваті, немов стайні, касарні та гамазеї дивилися на мене закіптюженими вікнами й повідчинюваними залізними дверима й дверцятами; поміж руїнами сновигали люди, вдалині щось гримотіло, наче хтось там гатив по ковадлу молотом, чувся брязкіт залізного пруття й гупання заступів об землю – велися якісь роботи, й так мусило бути, чей не могло – та й права не мало – зяяти в самому центрі міста цілковите безлюддя.
Я стояв на Калічій горі й думав: чому ж то ця здичавіла місцина залишилася й досі відчуженою від цивілізованого міста, нібито Господь прокляв її; навпроти мене бовванів двоярусний бастіон, у підчеревину якого збігала втоптана доріжка й зникала в темній пащі глибокої пивниці, з якої тхнуло смородом грибковини, розпаду й тліну; я почав відчувати, як цей відчужений шмат землі випромінює із себе негативну енергію, й мені захотілося якнайшвидше покинути моторошну юдоль, в надрах якої, здавалось, животіла смерть…
Чиє ж то небуття могло витати тут так натужно, що наситило собою землю й залишило її непридатною для життя? Виселених у давнину з міста на Калічу гору прокажених, яким дозволялося виходити на край Сокільницької дороги з прив’язаною до палиці мисочкою для подаянь; німецьких найманців у турецькому війську, котрі 1621 року втекли з-під Хотина й заховалися на цій горі: дві тисячі їх було тут поховано без домовин – у саванах; сотень польських жовнірів, що забарикадувалися в мурах шпиталю Святого Лазаря й цілий тиждень стримували наступ козацького полковника Павла Головецького – всі вони загинули до того дня, коли Хмельницький, взявши викуп, полишив Львів і подався переможним походом на Замостя; турецьких спагіїв Капудана-баші, що їх у 1671 році підтримував гетьман Петро Дорошенко, – і всі до одного турки загинули у викопаних ними шанцях під стрільнами Яна Собєського, який бомбардував Цитадель з Високого Замку; шведів, котрі зайняли Львів 1704 року й окопалися на цих горбах; усусусів, що тут загинули під час наступу війська генерала Галлера; полонених упівців, яких розстрілювали енкаведисти на Пелчинській горі; а може, воїнів Беніто Муссоліні, котрі відмовилися воювати на боці Гітлера й були інтерновані на цьому самому плато, де я стою, – я ж колись увіч їх бачив: незважаючи на те, що йшли вони безладними гурмами Сокільницькою дорогою без зброї, під конвоєм, ми, вуличні хлопчаки, бігли вслід за ними й щосили кричали, думаючи, що то вони причетні до мордерств у Янівському концтаборі: «Макарони, макарони, Муссоліні капут, Гітлер капут!»