Зморені й виголоджені вояки опускалися на землю, падали, вони ще не знали, що з появою коменданта табірної поліції треба миттю вставати, що за такий непослух можна поплатитися й життям; полонених прибувало й прибувало, аж поки та ворухка людська маса не заповнила половину плато, обгородженого колючим дротом; Андрєй Якушев, ляскаючи шлангом по халяві, пробирався крізь чорну товпотню, наступаючи на лежачих, він штовхав їх ногами, прокладаючи собі прохід до бастіону; біля залізної брами споруди зупинився й верескнув «aufstehen!»; Якушев знав кілька слів – nieder, los-los, shweine-reine – а більше для того, щоб виконувати катівську роботу, й не потрібно було йому знати; пропите обличчя поліцая налилося червінню з люті, що жоден італієць не схопився на його покрик, – то сидіть собі, сидіть, італійські свині, незабаром ви будете лежати в ровах, а я тільки мінятиму диски в автоматі й одягну рукавиці, щоб не обпекти долоні об розпечене дуло; Якушев сам напрошувався в штурмфюрера ґестапо Штольца на «мокру» акцію, щоб заслужити довір’я, бо добре знав, що німці ладні закатрупити і його, тому ревним катівським старанням віддаляв від себе власну смерть.
Він раз у раз викрикував «aufstehen!», а коли італійці й далі не реагували на його команди, Якушев зняв з плеча автомата – й тут почув він звук флейти. Поліцай перекинув автомат на плече і, зваблений ніжною італійською мелодією, шукав очима серед чорного тлуму музиканта, врешті побачив його – молоденького солдатика у великому, що налазив на вуха, кашкеті; солдатик сидів на валуні й вивищувався над побратимами, які лежали покотом на всипаній рінню землі, і, схилений, дув у отвір флейти, видобуваючи з неї мелодійні звуки – чи то альпійських вітрів, чи сирен у Тірренському морі, або тихих, схожих на зітхання наспівів утомлених після цілоденного лову рибалок у таверні, а може, то були фрагменти серенади закоханого юнака під балконом вродливої венеційки; Якушев застиг, слухаючи мелодію, адже був він не тільки романтиком, а й професійним катом, й зухвала думка зблисла в його темній голові: він полегшить смерть цих бідолах – будуть вони вмирати не під фальшиві звуки рипливого духового оркестру, а під рідну їм серцевражаючу італійську музику!
…Я спідлоба позирав на жебрака, що сидів під фігурою й не переставав грати на флейті, й думалось мені: а може, це той самий солдатик, про якого розповідав паламар; до того ж я вирисовував у пам’яті обличчя вояка, котрого образив, коли колона обдертих італійців звертала з вулиці Коперника на Калічу гору; мені хотілося, щоб той полоняник, який усвідомлював мене, що я цивіль, а він солдат, був саме тим музикантом, що його запримітив Якушев; а чи тримав він тоді у руці флейту, не пам’ятаю, можливо, ніс її в рюкзаку; я й сьогодні не можу збагнути, чому мені потрібен був саме такий варіант – для загострення моєї майбутньої повісті, а чи для того, щоб збагнути духовну сутність людини, яка рятувала своє життя в такий вишуканий спосіб, і як я маю оцінити його вчинок: як добросердя до побратимів чи як блюзнірську зраду?
…Романтична ідея смерті італійців під музику на флейті враз зіслизла із просвітленого на мить мозку ката – він прикипів спиною до залізної брами бастіону, витягнувся, виструнчився, і ніщо тепер не могло б його зрушити з місця, окрім команди штурмфюрера Штольца, який вийшов із службової касарні, хвильку постояв, кинув оком на залюднений плац і рвучко закрокував у бік бастіону. Якушев завмер і ждав найтяжчої покари від шефа за те, що не зумів підняти на ноги італійців, а вони навіть не заворушились на появу ґестапівського офіцера у френчі, заперезаному поясом із кобурою, у вигнутому зеленому кашкеті з емблемою труп’ячої голови й двох перехрещених кісток над дашком; непокірність італійських вояків перед офіцером узлагіднила страх коменданта табірної поліції, він викинув праву руку вперед, зойкнувши «Хайль Гітлер!», штурмфюрер на те привітання не зреагував, проте став поруч з Якушевим, і катові відлягло: шеф потребує допомоги і слід йому з усіх сил догодити.
Однак допомоги Штольц поки що не вимагав, він вийняв із кобури маузера і тричі вистрелив угору, звуки пострілів мали, видно, магічну силу, й італійці почали поволі підводитися, тоді зашастали поміж ними поліцаї й, викрикуючи та штовхаючи їх прикладами, примушували полонених лаштуватися у здвоєну шеренгу півколом, і врешті Штольц оголосив: хто згоден вернутися в діючу армію й воювати за фюрера, хай виходить два кроки вперед – їм буде подаровано життя.
Тлум хитався, тривожний шемріт пронісся по колоні, немов протяг, та ніхто з неї не виходив; Штольц і Якушев ждали, кат поляскував шлангом по халяві чобота, штурмфюрер бавився маузером, підкидаючи його на долоні, а напруга гусла, стискалася, немов пружина, і врешті вона розпрямилася: з колони виступило не більше тридцяти солдатів, а решта закам’яніло стояли, і їхня доля тієї миті була вирішена.