«Дякую, ґаздо», – витер Климчук долонею вуса і так застиг, побачивши знов у вікні жіночу постать, що, спершись руками на віконні рамці, притулилася чолом до шибки; жінка пильно приглядалася до зайшлого, та притьмом відступила, зустрівшись із ним поглядом.
Неясна підозра проникла у свідомість Святослава, й він спитав наче аж вимогливо:
«Давно тут живете?»
«Я тут покутую…» – відказав недбало дід.
«Кожен відбуває свою покуту на цьому світі… – промовив Святослав примирливо і, осмілівши, присів на лавку поруч з дідом. – Курите?» – вийняв з кишені пачку цигарок.
«Це можна…» – відповів старий трохи привітніше.
Мовчки смоктали цигарки, а з хати вряди-годи визирала повновида жінка, і Святославові здалося, що вона хоче когось у ньому впізнати; неясна здогадка щораз то більше тужавіла в його свідомості, й він, не хотячи того, спитав з притиском:
«За що покутуєте, діду?»
«Та за гріхи, за що ж би ще?» – злісно промовив дід, даючи зрозуміти непрошеному гостеві, щоб забирався геть.
Климчукові груди поволі повнились обуренням і люттю, адже він увійшов на своє подвір’я – а звідки ці зайди тут взялися й розпаношились, немов у власному маєтку?
Він так і спитав:
«Звідки ви тут взялися?»
«А нізвідки – з-під верітки! – пирснув дід. – Напилися, відпочили та й ідіть собі з Богом!»
Святослав підвівся, немов спонамірився послухатись господаря, та, глянувши на вікно, знову присів: повновидна жінка припала чолом до шибки, й здалося Святославові, що він її впізнає…
Й тут прийшло йому до голови шалене: адже ця жінка – то Ганнуся, а дід у кітелі і круглій сталінці – той самий енкаведист, що заціловував дівчину на арештантському возі! Самому важко було повірити в таке припущення, проте злість на займанця роз’ятрювала неймовірну здогадку: це ж таки вони, вони…
Сидів на лавиці, забувши про діда, а здогадка вперто перевтілювалась у реальність. Курив цигарку за цигаркою; дід залишив його й пішов до хати; Святослав, не помітивши цього, дивився у вікно, за яким стояла жінка, і все чіткіше впізнавав у ній риси Ганнусі, хоч жінка давно відійшла від вікна, залишивши проте на шибці свій молодий відбиток…
Курив, а в голові вкладалися в ряд дивовижні візії. І вчував він голос діда в сталінці, який взявся розповісти всю правду про свою покуту…
II
…Ми співали «Катюшу» не із бравади, а щоб заглушити людський лемент, що здіймався до неба з-над ясирної валки, падав на примежні до тракту поля й проростав на осінніх пустирищах чортополохом та сухим будяччям – ніщо ніколи не виросте більше на цих глеюватих гонах… Ті зойки й прокльони спадали із сірого небесного рядна, немов трутизний дощ, що спалює землю і зело, і я думав: хай так і станеться, хай спалить, це ж тричі проклятий ворожий край, де чигає на мене з-за кожного куща, з-за кожного пагорба смерть… Проте десь у глибині душі проколювалася крамольна думка, якої ніхто на світі не повинен би почути, бо й мене настигла б неволя, таких думок чекіст не мав права й близько до себе допускати, однак вона вперто проникала в мозок: це ж ми, ми залишаємо на землі пустош, адже тутешній край під руками людей, що ось виливають ядучі прокльони, від яких мертвіють поля, колосився колись житом, голубів льоном, джмелився конюшинами, бджолився медовими липами… Я оглянувся на зв’язаних рабів, що лежали на возі, й побачив звернене до неба личко дівчини, хату якої спалив, а її саму зв’язав; її губи ворушилися, може, вона випрошувала у свого Бога порятунку для себе, й була прекрасна, мов дикий тюльпан, мов польовий мак серед жита, й уособлювала колишню красу землі, нині сплюндрованої, проклятої…
Й на мить прокинулася у мені інша людина – певне та, яка, щойно народившись, побачила благословенний світ, що належить тільки вищій силі, а не людським рукам, котрі розшарпують його на своє й чуже, на рідне й вороже, на завойоване й визволене, на засіяне й столочене, – той світ на одну лише мить втілився для мене у великих голубих очах дівчини довершеної вроди, і сокрушилось моє серце. Я відчув, як у ньому, зжорсточеному законами нещадної війни, заворушився жаль і терпке каяття, а ще й здатність захопитись непорочною красою, мною самим зґвалтованою…
Однією рукою я безжально шарпав за посторонки, спонукуючи коней чимшвидше допровадити красуню до вічної неволі в Сибірах, а другою, всупереч обов’язку й власній жорстокості, розв’язував ремінь, яким сам сплутав дівочі руки; вона полегшено зітхнула, й здалось мені, що усміхнулася до мене. Й від того усміху я зшаленів, відчувши, як заворушилося в моїй душі не знайоме досі ніжне почуття, а вона була схожа на кетяг калини, скроплений росою, до якого конче хочеться доторкнутися пальцями або й зірвати; я посадив дівчину біля себе і впився в її уста… Й за одну лише мить зазнав стільки блаженства, скільки не звідав за всі прожиті роки. Дівчина, видно, зімліла від розкоші, я спіймав її за руки, що оповивали мою шию, й подумалось мені, що вона жадає мене так само, як я її…