Обличчя жінки за вікном, прояснівши на мить, ураз затьмарилося, лють спотворила її вродливий вигляд, й відвів очі Святослав, щоб не бачити, як споганів образ Ганнусі, відбитий на віконному склі.
…Я хотіла задушити його, – почув жіночий голос Святослав, і тепер він прислухався лише до нього, оглухнувши на сповідь діда. – Наш ешелон тягнувся на схід більш як місяць. Ми мліли в душних телятниках, коли їх заганяли в глухі тупики й залишали там, здавалося, навічно; люди вмирали, бо тих кілька черствих хлібин й каністра води, що їх вряди-годи вкидали до паквагонів охоронники, не могли порятувати невільників від спраги й голоду; я стала тонюсінькою, мов бадилинка, й мої батьки наче й змирилися з тим, що не виживу: в тупій безнадії споглядали вони, як я згасаю.
Та знайшовся рятівник. Енкаведист Скакунов, той самий, до якого потягнулися мої руки, щоб його задушити, а він пошпурив мене з переднього сидіння назад у васаг, той нелюд, який на моїх очах вилив відро солярки на дах нашої хати в Гуцулівці й жбурнув жмут палаючого клоччя, після чого дім спалахнув, мов смолоскип, – супроводжував і охороняв наш ешелон.
Зо два десятки вояків влаштувалися в причепленому зразу за паровозом цільнометалевому вагоні, й мали вони порівняно з нами неабиякий комфорт і забезпечення ситим пайком… То він, Скакунов, закарбував собі в тямці, в якому вагоні я знаходжуся, й приносив мені якусь одробину із своїх харчів, я мовчки приймала цей порятунок, без якого, можливо, ми б з батьками й не вижили… Я гидувала позирнути хоча б краєчком ока на того рятівника, проте він таки влазив у мої очі; вродливий катюга ніяковів, немов хлопчисько, коли стояв переді мною, і я несамовито боялася – не насильства, бо як би могла йому піддатися, краща вже смерть, – себе боялася, щоб не зм’якло моє серце від його уваги до мене…
За пересохлою річкою Тураєм, що ледве сльозилася поміж очеретом, нас висадили з паквагонів на порослий сухою тирсою казахський степ, де тільки байбаки, стаючи на задні лапи, нюшкували повітря й пересвистувалися, немов вартові, й тут ординці полишили нас на безкрайому безлюдді, щоб ми, наче троглодити, знаходили собі способи для виживання… Однак то лише так здавалося, що степ безлюдний, – десь там, за далекими курганами, ховалися чабанські аули, й чи то було наказано казахам, а чи то вони самі з простого людського милосердя почали приходити до нас і приносити з собою бурдюги з кумисом, ворки із сиром, лаваші, а щонайважливіше – лопати, щоб ми могли викопати для себе землянки.
Ешелон стояв кілька днів, охоронники спостерігали зі свого комфортабельного вагона за людьми – певне, стерегли, щоб ми не пробували втікати туди, звідки приїхали, та втямивши нарешті, що з цього запропастя ближче до Господа Бога, ніж до рідного краю, розкочегарили захололий паровоз, й він засвистів, запахкотів парою, попереджаючи, що леда хвиля вирушить із тюркського безлюддя в невідомість…
Як тільки батько з матір’ю заходились копати землянку, прибіг до нас Скакунов: я бачила, як він квапився, оглядаючись назад і даючи сослуживцям знак рукою, щоб почекали. Енкаведист зупинився над ямою, в якій порпалися, немов ті ховрахи, що вартували в степу, батько, мати і я, витягнув мене з ями й повів за собою, прямуючи до спорожнілого ешелона, який уже гримотів тарелями, пробуючи зрушитися з місця. Батько з матір’ю навіть не окликнули мене – такий виписався закон у виселенців: нехай хоч одне із сім’ї врятується…
Я зрозуміла, що Скакунов хоче забрати мене з собою, й на мить осяяла мене радість визволення, та тієї ж хвилини стлумив мою душу несусвітній сором, що я за ту свободу покидаю батьків і віддаю себе в руки катові, якому в нагороду за спалену мою хату, за зневолення гуцулівських хуторян дозволено забрати мене з собою. Я відчула себе бранкою, яку виводять на базар, щоб продати, – тож вихопилася від свого рятівника і, плюнувши у його вродливе обличчя, чекала страшної кари. Він сягнув рукою до кобури, та опустилася його рука, енкаведист витер долонею обличчя, повернувся й побіг щодуху до ешелона, який уже рушав…
За два роки ми загосподарювалися в чужому степу над Тураєм: хто залишився жити в землянці, а хто вже встиг звести саманну халупу; в казахській Гуцулівці блеяли овечки, гоцуляки сіяли і жали пшеницю, а я все чекала, що мене віднайде мій милий Святко. Могла такого сподіватися, бо розпорошені на просторах величезної зони виселенці таки знаходили одне одного: до нас прибували звільнені з тюрем гоцуляки, дехто від нас виїжджав в інші далекі поселення, дізнавшись про рідних… Тільки ти мене не шукав.