Коли помер верховний кат, нам дозволили повертатися на батьківщину. Не всі скористалися з цього права: дехто вріс коренем у чужу землю, обзавівшись сім’єю, а я, не дочекавшись від тебе звістки, вирушила в рідну Гуцулівку з надією, що ти вернувся…
Над болотнистою Слинявкою не було вже від хутора ані сліду, тільки на лисому горбі стояла твоя домівка. З тремтінням у душі я зайшла на обійстя – а може, ти вже там… Застала пустку. Й почала на ній господарювати в самотині. І все чекала. Та марно… Ти мене зрадив й гріха цього ніколи не спокутуєш.
Знайшла мене тут інша людина – в сталінці й поношеному кітелі. Я його прийняла, він добрий до мене. А ти безнадійно запізнився…
Щось пугукнуло над головою Святослава, він глянув угору й побачив на горіховій галузі, що потягнулася від стовбура до даху, головатого пугача, який великими очима сліпо приглядався до заброди. Пугач мав хазяйновитий вигляд, начебто він посів нероздільне право розпоряджатися на Климчуковому обійсті, й тепер, звівши сиві брови й вибалушивши злі очі, німо запитував Святослава, чому він тут відсиджується й не забирається геть, й від цього владного погляду стало Климчукові незатишно, немов жебракові, що непрошений зайшов на поминки.
Дивився пугачеві в очі й не витримав урешті того безмовного двобою: його погляд сповз униз і заціпенів, зустрівшись із такими самими сповненими зневаги очима старого діда, достоту схожого на пугача. Відсторонивши від вікна жінку, дід сам притулився чолом до шибки, круглий кашкет йому заважав, він його скинув і, пригладивши долонею сиві стрепіхи, заговорив.
…Тобі цікаво, звідки я взявся? Я вже давно тут господарюю, і знай – це мій дім. Ото все, що залишилося від мого набутку, який я все життя здобував. Хотілося мені завоювати весь світ, і я таки підкорив його, та коли в мене відібрали усе до нитки, я згадав про загарбану колись мною западину над гнилим потоком і знову зайняв її. Й ніхто вже цього обійстя в мене не відбере…
Він засміявся самими тільки губами, а очі були холодні й злі, й через те він став ще більше схожий на пугача, що сидів на горіховій гілляці, й Климчукові легше було дивитися на птаха, ніж на діда, який нахабно заявляв про своє право на чужу дідизну.
…Я прочалапав усе своє життя по крові й крізь вогонь, – дослухався Святослав до дідового голосу, – і хто знає, ким би став, якби та дівчина, схожа на скупане в росі зело, імені якої я так і не дізнався, пішла зі мною в той мент, коли з казахського степу вирушив у безвісті спорожнілий невільничий состав – може, я нині бавив би внуків і правнуків десь там, у тобольській глухомані, звідки родом, можливо, мої діти увійшли б у інший світ, ніж той, в якому я застряг на все життя, і не виймав би я з кобури револьвера, щоб скарати дівчину за плювок у моє обличчя.
Потім я тієї зброї не випускав з рук ніколи і сваволив нею стільки, скільки люті напливало до серця за ту образу, а от дівчини не застрелив: був у моєму житті єдиний просвіток, місячна доріжка серед ночі, по якій пройшла ангельським привидом красуня з русою косою; той образ ніколи не зникав з моєї пам’яті, та замість втішати, тяжко мене мордував, і я вбивав його, помщаючись на людях, які мені нагадували горду незайманку. Все, що було в мені доброго, щезло, я озвірів…
До старості служив охоронником, ніколи не одружувався, знав тільки бридких шалав, що жили у вагончиках на стройках комунізму; мені веліли стріляти в зека, який необачно виступив з колони крок вліво або вправо, – я це робив холоднокровно й без докорів сумління; безжально поливав свинцем натовп в’язнів, котрі збунтувалися на шахті «Капітальна» у Воркуті, – була то для мене звична праця, якою я заробляв на прожиток, а іншої й не уявляв… Та коли залишився без діла, коли в один день на моїх очах розсипалося могутнє царство, немов будівля на піску, і все, що я й мені подібні завоювали, привласнили собі, здавалося, навічно: людей, простори, ріки, моря і навіть небо, – було в нас ураз відібрано, я залишився на старості літ сам, без маєтку, дітей та внуків, бо ж не надбав нічого, а як міг надбати, коли тільки знищував, й заслужив собі цим лише на зневагу й на вічний страх перед розплатою…
Й тоді, на моє щастя, вибухнув у пам’яті стовп вогню – то горіла сільська хата, на дах якої я вилив каністру солярки. Це був мій перший подвиг у війні з інакшими, ніж я, людьми, те полум’я мене огріло, втішило своєю знищувальною величчю й нагадало, що в його світлі я пройшов через усе життя – переможний, злий і безпощадний. Це видмо ствердило, що я прожив у силі й героїці, проте воно ще й освітило силует тендітної й незмірно вродливої дівчини, пам’ять про яку я завжди намагався вбити; той образ зринув ураз перед моїми очима й нагадав, ким я міг би стати, якби та дівчина пішла зі мною…