А весна щодень то більше розпаношувалась, і вже елегантний, у смокінгу й жабо, дятел вилетів із дупла, залишивши в гнізді на яєчках самичку, й заторохтів дзьобом по буковій корі, немов партизан з кулемета, витягуючи довгим язичком личинки шкідників, щоб ними нагодувати свою подругу; і вже відлюдний крук добудував своє житло на вершку нелиня, заховавши його між торішнім пожовклим, схожим на мідні бляшки листям, він скрадливо каркнув, закликаючи до гнізда й запевняючи в цілковитій безпеці свою полохливу жону; з низовинних мочарів, порослих крихкими чихирними вільхами, долинула весільна мелодія, що її виводив лісовий композитор чорний дрозд; врешті закували вічні блудниці зозулі, нараджуючись, в яке гніздо підкинути свої байстрючі яйця, – весь ліс зажив містерією продовження життя.
А плямисте червоношерсте оленя уже прийшло на світ у чагарнику на високому плато – воно зіп’ялося з колінець і тупцювало дубовими ніжками довкола Сурми, поки його ніздрі не залоскотав солодкий запах материнського вимені, й тоді сисунець немилосердно заждюхав мордочкою поміж задні ноги олениці, зловив язиком дійки, й коли цілюще молоко зігріло його нутро й зміцнило тіло, глянув з-під материного живота на світ й уперше побачив життя лісу, яке віднині мало стати його оточенням і батьківщиною.
Й було йому в цій загубленій місцині, яку люди неприязно назвали Язвинами, спокійно, любо, затишно й безпечно. Він ще не відав, що таке страх, про це добре знала олениця Сурма, яка ховала під животом своє дитинча й сторожко вслухалася в тишу лісу; вона стояла на барвистому плато, заквітчаному рястом, зозульчиними чобітками, медунками, грициками, козлятником, – звідси видно було всю пропасть Язвин, а позаду неї пролягла просіка, що губилася в темряві Матіївського лісу й давала можливість до втечі, якби враз зачула Сурма зловісне виття, значення якого оленятко ще не знало.
…Тепер Марал знав уже все: за своє життя в лісі він звідав радість волі, гордість ватажка й дошкульний сором страху. Нині він непорушно стояв на вибудуваній лісничим скалі, захищений від небезпек металевою сіткою; сірі вовки дзяворили в клітці й були не страшні, бурий Вуйко облизував залізні ґрати вольєра й у безсилій люті блимав червоними очима на гонористого оленя – був Марал у цілковитій безпеці на чужині, й тільки згадки про першу усвідомлену й вільну весну залишилися для нього куцими рештками батьківщини, що з’являлася йому в ностальгійних мареннях.
II
Лісничий Онуфрій виїхав мотоциклом на тихе полювання в кінці травня. Рушницю і ягдташ полишив удома, взяв з собою тільки кропив’яний мішок й на руки натягнув шкіряні рукавиці, забезпечивши себе ними від подряпин та укусів вовченят: натрапивши під виворотнем або у вимитій водою печері на вовче лігво, лісничий без жалю, на очах у старих сіроманців, забирав до мішка малят, і чи то мав він гіпнотичну силу в погляді, а чи відсутність зброї умиротворювала хижаків – ані разу жоден вовк не кинувся на нього, коли він із здобиччю вертався до мотоцикла, якого залишив у просіці, й тільки деколи обкрадена вовчиця, скімлячи, бігла слідом за машиною, сподіваючись, що лісничий здобріє й віддасть їй дітей.
Пан Онуфрій не піддавався жалеві, хоч серце й стискав туск від вчиненої звірам кривди: останнім часом популяція вовків у Матіївському лісі стала надмірною. У кінці зими, коли наставав голодний переднівок, лісничий усе частіше подибував у ізворах обгризені кості козуль і навіть оленів; вовчі зграї не знали пощади й немилосердно винищували лісову живність, ба навіть заходили до навколишніх сіл і нападали на людей. Пан Онуфрій мусив підтримувати життєву рівновагу в лісі й тому не зважав на розпачливе виття сіроманців та жалібне скімлення вовченят у кропив’яному мішку.